БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦТВО

BUDZAK KOZAK

     

Душу - Богові! Життя - Україні! Серце - народові-нації!
Честь - козацтву-лицарству! 

Історія Буджацького козацтва


Козаку найперше - воля! 
Козаку найперше - честь!

Підтверджуючи правоту Нобелевського комітету, який визнає синусоїдальність розвитку виключно важливим відкриттям сучасної цивілізації, в останній час багато уваги приділяється історії козацтва, повторюючи на новому витку етногенетичної спиралі розвиток цікавості до витоків національної культури. Це характерно для етапу формування національної еліти, патріотичний настрій якої спрямований на обгрунтування української державності.

 

За своєю суттю український народ показав себе козацькою нацією з прогресивними козацькими звичаями і традиціями, українською національною ідеєю в козацькому варіанті. В українському народові дух козацтва живе в способі життя, діяльності і поведінки, в розвитку козацьких форм самоврядування.

Активізація політичного життя під гаслом визволення України ініціювала відродження козацько-лицарських традицій в Україні, появи козацьких осередків та об'єднання їх в єдине Українське козацтво. Сприйняття козацтва як споконвічної сили, що виборювала волю України, призвела до масовості руху. Українське козацтво - єдина з громадських організацій, діяльності якої присвячено декілька Указів Президента України, Національна програма розвитку. Тому актуально вивчення процесу становлення сучасного козацтва, його мети, сутності козацького руху, місця його у розбудові сучасної України. Феномен козацтва потребує серйозного осмислення для пошуку оптимальних шляхів використання відроджуваного козацтва в сучасних умовах, зрозуміння та передбачення місця козацтва в українському суспільстві й державі ХХІ століття...   

В кінці ХVІ століття козацтво змінюється і виділяється в окремий суспільний стан зі своєю особливою організацією з специфічними порядками й характером життя, з своїм центром. Тоді ж на території південно-східної України, яку захищала від татаро-турецьких загарбників місцева людність - козацтво, польські й українські магнати і шляхтичі почали закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких це населення сиділо. Для селянства, щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихід: показачитися, визнати владу козацьких старшин і разом з усім козацтвом, яке на той час уже створи ло свій центр - Запорозьку Січ, - вступити в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним хліборобом.

Оскільки козацтво створило свою військову організацію і свій центр, набуло великого досвіду боротьби проти ординців, мало своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й очолило селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. У тодішніх умовах Запорізька Січ була козацькою республікою, своєрідним прообразом Української козацької держави, яка створилася в ході визвольної війни в середині ХVІІ століття під керівництвом Богдана Хмельницького.

Після ліквідації польсько-шляхецького режиму протягом 1648 р., встановлюється новий державний апарат, в Україні складається нова військово-адміністративна і політична система, формується українська національна держава, в якій адміністративний устрій складався на зразок Запорозької Січі - Гетьманська держава.

Населення Південноукраїнського Задністров'я (Буджаку) має давні козацькі традиції. Перша значна хвиля переселенців-козаків опинилася в Буджаку після 1710 року - це були мазепинці (мазепинська еміграція). До сьогодення їх нащадки мешкають у Старій та Новій Царичанках. До речі, в цих селах на фронтонах дахів - дерев'яні чотиригранні прикраси у формі пернача - символи отамано-полковничої влади (у цьому будинку мешкає козак!).

Запорозька Січ.

Гетьманська держава.

Мазепинці (мазепинська еміграція).

1. ЗАДУНАЙСЬКЕ КОЗАЦТВО.

Історичні долі різних частин Запорозького козацтва після зруйнування царськими військами Січі в 1775 році склалися по-різному. Більша частина козаків залишилась в Подніпров'ї. Козацька старшина, отримавши земельні наділи і російські військові ранги, влилася поступово до лав нового південного дворянства. Прості козаки займалися сільським господарством. Більшість зимівників було зруйновано, а запорожців як військових поселенців переселено до слобод. Намісником краю князем Г.Потьомкіним з числа колишніх запорожців були створені пікінерські полки (військові підрозділи, що складалися з піших і кінних воїнів, озброєних списами). Частина козаків розійшлася по величезних земельних просторах, зокрема й по півдню України, забравши з собою ті думки, проти яких Катериною ІІ було влаштовано погром та зробивши чималий внесок у освоєння і заселення цього регіону. Знищення основної організації українського козацтва, Наддніпрянської Січі, не завадило виникненню нових формувань такого типу.

Одразу ж після зайняття Січі царськими військами козаки почали звертатися до генерала Телекія з проханням відпустити їх на рибні лови за кордон. Незабаром в куренях майже не лишилося козаків. Запорожці, скориставшись неуважністю російського генерала, сіли на човни і попливли з Січі по Дніпру аж до Туреччини. Так пішла ціла половина перебуваючого в Січі війська і забрала з собою ті вільні думки, проти яких було влаштовано погром. Отже, замість повного знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося зовсім інше: значна частина козацтва опинилась на боці Туреччини, з якою Росії ще треба було вести боротьбу на південних кордонах.

За кордоном опинилася значна кількість козаків. Визначити її в перші роки після ліквідації Січі надто складно. Запорожці розсіялися на величезному просторі між Бугом і Дністром та Дунаєм.

Козаки розселилися в перші роки після виходу з Запоріжжя в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Акермана до Бендер, в Буджаку (Наддністрянська - Акерман-Кучурганська Січ - 1775-1782), в дунайських гирлах – у Вилковому, Кілії, біля Тульчи й Галаца.

Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії на півдні. Козакам надавалася земля для заснування Січі в пониззі Дністра – в Кучурганах, озброєння і коні. Козацтво виявилося об’єктом політичної гри між Росією і Туреччиною (царський уряд Росії вимагав повернення козаків). Російський уряд знову і знову вимагав від Туреччини переселення запорожців з прикордоння. Тому було вирішено переселяти козаків за Дунай (Задунайська Січ - 1783-1828). Переселення козаків з Очаківської округи почалося в серпні 1779 року. Запорожці оселялися в Румунії, хоча місцеве населення було цим незадоволено. Досить багато козаків залишалося, починаючи від розташованого за Дністром турецького міста Білгорода і далі вгору до Бендер, на Балту і звідси до польського кордону Кодимою і Бугом, до Очакова, а від нього до Білгорода.

За час війни 1787-1791 рр. Задунайські запорожці створили свою військову організацію і закріпилися на певний час в гирлі Дунаю та розмістили свій Кіш в Дунавцях – в Катирлезі (Очаківська округа відійшла до Росії), а також в місцях нижче Старої Кілії на острові.

Після війни 1806-1812 рр. до Російської імперії відійшла Бессарабія. Запорозькі оселі в Дунайському гирлі опинилися на російському кордоні. У 1818 р. було виділено запорожцям землі в Ізмаїлі (тепер село Трудове Кілійського району Одеської області), хоча задунайські запорожці селилися в цьому місці ще в кінці ХУІІІ ст.

В 1823 р. частина запорожців оселилася в колонії Ново-Покровській (тепер Покровка Ізмаїльського району Одеської області), в 1820 р. кілька груп запорожців одержало землю в урочищі Акмангіт (тепер Білолісся Татарбунарського району Одеської області).

Акмангітці на протязі 20-х років ХіХ ст. уперто домагалися відновлення козацького війська, і село стало тим центром в Бессарабії, куди продовжували виходити з Туреччини задунайські запорожці.

За відомостями справи канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора „Про некрасівців і запорожців, що вийшли з Турецьких володінь 1824-1828 рр.”, 30% селилося на Херсонщині, в тому числі в Херсоні – 40%, в Одесі – 36%, в Бессарабії – 30%, з них в Акерманському повіті – понад 87%, і з них в Акмангиті – 74%; в Таврійській губернії – 27%, інші – в Катеринославській і Слободсько-Українській губерніях. У зв’язку із збільшенням населення в Акмангиті, частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувало село Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).

Становище Задунайської Січі на кінець 20-х рр. ХІХ ст. ставало все більше нестабільним: частина запорожців схилялася до Росії, інша частина воліла залишитися під владою Туреччини. Старих козаків, що вийшли з Наддніпрянської Січі, на кінець 20-х рр. ХІХ ст. було вже замало. Для них повернення до Росії було зрадою своїх давніх переконань. Дещо по іншому ніж старі запорожці дивилися на своє становище молоді козаки. Значна частина з них лишила на Україні свої родини, дружин і дітей. Їх тягло на Батьківщину. Значну роль в долі Задунайської Січі відіграв й занепад після війни військової організації, адже у задунайського козацтва не було ворога, для боротьби з яким і створювалася Січ. Тиснув на Задунайську Січ і російський уряд, намагаючись розкласти її і переманити козаків до Росії.

Не слід забувати, що запорозьке козацтво виникло і розвивалося як одна із сил, що вела боротьбу з мусульманською агресією проти християнської України. Тепер же козацтво Задунайської Січі вже не захищало українського народу, а воювало проти братів по релігії, що билися за визволення.

Трагічна доля чекала запорозьке населення, що лишилося на правому боці Дунаю під турецьким пануванням. В 1828 р. група запорожців таємно повернулася до Росії, за що ті, хто залишився, були вирізані місцевими турками. Січ в селі Верхній Дунавець була зруйнована. Українськими центрами стали Нижній Дунавець і Тульча.

Із запорожців, які повернулися до Росії, був сформований Дунайський козацький полк, що брав участь у війні 1828-1829 рр. В 1831 р. він був оселений в Олександрійському повіті на Катеринославщині і утворив Азовське козацьке військо. Проіснувало воно до 1865 р. З тих козаків, які перейшли до Росії до виходу тієї групи, і мешкали в Бессарабії і на Херсонщині, в 1828 р. було утворено Дунайське (з 1856 р. Новоросійське) козацьке військо. Поселено воно було в Акерманському повіті Бессарабії і проіснувало до 1869 р. Це було останнє козацьке військо на терені сучасної України.

Мужність і хоробрість, патріотизм, любов до волі й батьківщини, демократизм, взаємодопомогу, високі моральні цінності лишило козацтво в спадщину українському народу. Не випадково в огляді Одеської військової округи за 1871 р. підкреслювалося, що в українцях „й до цього часу добре зберігається пам’ять про вільне козацтво”.

В умовах незалежної України знов, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відіграє важливу роль в політичному і культурному житті, разом з усім народом будує Українську суверенну державу. Задунайський запорожець Ананій Коломієць, закінчуючи розповідати Федору Вовку про Задунайську Січ, висловив невмирущі, сповнені глибокої віри в козацтво і його спадкоємців, слова: „А за нас... то наше не пропаде... Досі не пропало, то вже й не пропаде!.. Нашого насіння ніхто не скоренить!”

Наддністрянська (Акерман-Кучурганська) Січ (1775-1782). Початок історії Наддністрянського (Акерман-Кучурганського), згодом Задунайського Кошів поклали козакі, котрі брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768-1774 років. Після замирення Росії з Туреччиною частина з них, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дніпровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився і досяг свого апогею у 1777-1778 роках. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла (Вилкове, Кілію, Тулчу, Галац), у пониззя Дністра, на Березань, Тілігул, в Очаківську округу, селилися біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Акерману до Бендер, в Буджаку. Турецький уряд не чинив перешкод запорожцям, будучі зацікавленим у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи до себе козаків, Туреччина послаблювала позиції Росії на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету, як "захисниці всього православного населення". Існування Січі за Дністром (згодом за Дунаєм) викликало все більше симпатії в українському населенні й паралізувало участь у війні українців на стороні Росії. Російський уряд спочатку здебільшого застосовував до задністровських-задунайських козаків тактику "приватних запрошень", не порушуючи офіційно питання їх повернення перед султаном. Запорожцям, які погодяться повернутися, було обіцяно не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли, проте реальних наслідків ці пропозиції не мали. Навпаки, колишні запорожці переходили кордон із Російською імперією й агітували селян, розпущених січовиків, солдат приєднуватися до них. 30 серпня 1778 року запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану. Кількість запорожців, які перебували у цей час на турецькій території, дослідники визначають від 5 до 12 тисяч осіб. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра - в Кучурганах та Акерманському повіті, озброєння і коні. Переселившись до Туреччини у степи межиріччя Дністра і Дунаю (Південна Бессарабія, Подунав'я), запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який жорстко не регламентувався державою, й передусім ототожнювався зі Степом і вольницею. Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося через те, що козацтво виявилося об'єктом політичної гри між російським і турецьким урядами  (Катерина ІІ 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року маніфестами звернулась до козаків вже з проханням повернутися у рідний край, обіцяючи  дати кожному з них землю і службу за російськими чинами) у справі задністрово-задунайського населення, невдале розташування та збройні сутички з вихідцями з Росії - некрасівськими козаками-старообрядцями (останні, інтегруючись з іншими групами сільського старообрядницького населення Придністров'я-Придунав'я - липованами, протягом першої половини ХІХ століття створили замкнуту групу населення з оригінальним козацьким устроєм, зберігаючи традиційні - навіть архаїчні - елементи у внутрішньому управлінні, побуті і світогляді), які компактно проживали на території сучасних українських земель у межиріччі Дунаю і Дністра; тому було вирішено переселити козаків за Дунай, що й відбулося протягом 1779-1782 років. 

Задунайська Січ (1783-1828).

2. НЕКРАСІВЦІ.

Протяжність південних кордонів Російської імперії була відома не тільки козацтву на Україні. Запорозькі козаки, що розходилися по великих південних просторах, зустрічалось тут з представниками некрасівських і донських козаків.

Некрасівські козаки-старообрядці на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим брали участь у повстанні 1707-1709 рр. під проводом К.Булавина. Після поразки повстання вони пішли на Кубань, що тоді знаходилася під Кримським ханством, - до двох тисяч козаків з дружинами і дітьми (800-900 родин). Незабаром С.Селіванов привів з Дону ще 1000 козацьких родин. На Кубані некрасівці зустрілися з іншими старообрядцями, що осіли тут в 80-90-х рр. ХУІІІ ст. Створена ними своєрідна козацька громада одержала назву Кубанське військо некрасівських козаків.

В 40-х і 70-х рр. ХУІІІ ст. вони переселились на Дністер та в пониззя Дунаю. Це було пов’язано із змінами в середовищі некрасівців, які сталися внаслідок внутрішніх конфліктів; експедицій царських військ під час російсько-турецьких війн 1735-1739 та 1768-1774 рр. Проросійська політика кримського хана Шагін-Гірея і військові експедиції, влаштовані російським командуванням, зробили становище некрасівських козаків вкрай хитким. Після приєднання в 1783 р. Кримського ханства до Росії стало неможливим перебування некрасівців на Кубані.

Поступове переселення їх почалося в 1778 р. і тривало, вірогідно, біля 8 років. Воно мало два потоки: один йшов в Анатолію, другий – в Дунайську дельту.

Некрасівців, що займалися переважно рибальством, приваблювали багаті рибні промисли Дунаю. Район цей був знайомий донським козакам-старообрядцям ще з кінця ХУІІ ст. Документально встановлено, що вони в 1700 р. в Константинополі переговори про переселення в Подунав’я. Некрасівські рибальські артілі неодноразово були в північно-західному районі Чорного моря.

Про оселення некрасівців в 40-х рр. ХУІІІ ст. свідчить чимало документів. В липні 1775 р. у відповідь на вимогу російського посла в Константинополі про видачу втікачів з Росії, що поселилися „на боці гирла Дунаю”, кримський хан заявив, що ці люди є некрасівськими козаками і тому виданими бути не можуть.

З’явились некрасівці і в пониззі Дністра, де також існували старообрядницькі поселення. В 1781 р. в бераті кримського хана до „мешкаючих в турецькій окрузі некрасівців” підкреслювалося, що „вони мешкали з давніх-давен біля р.Дністер різними селами”. Разом з ними оселялося й російське, переважно селянське, старообрядницьке населення, назване липованським (від імені назви секти пилипівської).

Турецька ж адміністрація виділяла козаків-некрасівців від іншого російського населення, називаючи їх „гнат-козаками” (від імені Гната Некрасова) або „кара-ігнат” (чорні гнатовці - за чорний козацький однострій – форму), оскільки вони мали нести військову службу, за що й одержували пільги.

Тікали за Дунай і донські козаки. Частина їх лишилася в Буджаку ще після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. У вересні 1790 р. М.І.Кутузов повідомляв І.І.Мелер-Закомельського про те, що на „бессарабських морських лиманах знаходяться донські козаки, що лишилися в минулу війну”. Цікаво, що на „вільне поселення” в Буджаку вирішив лишитися О.Пугачов. На допиті в 1774 р. він зізнався, що їздив у 1772 р. в Бендери і певний час був у цьому місті.

Під час поразки повстання під проводом О.Пугачова та інших антифеодальних виступів, втікачі з Дону знов поповнили селища некрасівців, липован на Дунаї та в Новоросійській губернії. В травні 1778 р. російські відвідувачі повідомляли, що в „якомусь місці за Дунаєм скупчилося з різних російських людей, як от солдат-втікачів, Донського війська козаків та колишніх запорожців”.

У 80-х рр. ХУІІІ ст. поява донських козаків в Бессарабії і на нижньому Дунаї була настільки значною, що викликала серйозну тривогу російської адміністрації. В 1783 р. цивільний уряд Війська Донського повідомляв російського генерального консула в Молдавії, Волощині і Бессарабії І.І.Севєріна про те, що на Дністрі і на Дунаї переховувалося 254 втікача з Дону. На Дунаї в с.Чепурчі було 15 донських козаків, в Вилковому – 20, на р.Дунавець – 20 з станиць Нижньо-Михайлівської, Верхнє-Каргальської, Комишової; на Дністрі в Акермані, в с.Роща та інших місцях перебували козаки з станиць Бистрянської, Бесергенівської, Тетерівської, Павлівської.

Втечі донських козаків на Дунай продовжувалися й далі. В березні 1793 р. О.В.Суворов, що командував військами Катеринославської губернії, відзначав неодноразові втечі з донських піших та кінних полків за дністровський кордон. Вони особливо збільшилися в травні 1794 р. після придушення повстань в станицях верхнього Дону. В 1807 р. до складу Усть-Дунайського Буджацького війська була зарахована група донських козаків, що лишилася в пониззі Дунаю після війни 1787-1791 рр., і тих, що „зайшли” сюди пізніше.

В кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. основним центром некрасівсько-старообрядницьких поселень був Великий Дунавець. До нього тягли села Болотне, Будимівське, Чиряни, села вздовж озера Разем (за некрасівцями – Разін) і р.Дунавець - Караорман, Нова Слава (Кизил Гисар), Стара Слава, Журилівка, Камінь (Караклі-ой), Вилкове, Жебріяни (Хаджи Ібрагим), Галілешти біля Кілії, Буджак-Некрасівці між озерами Кагул і Ялпух, Джурджулешти в гирлі Пруту.

Стосунки між запорозькими та некрасівськими-донськими козаками складались по-різному: від добросусідських відносин, спільного мешкання та служби разом в арміях Росії та Туреччини, в війнах кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст., до загострених збройних конфліктів. Ці сутички та конфлікти виникали на ґрунті розподілу земель під поселення; впливало й те, що запорожці брали участь в експедиції російських військ 70-х рр. ХУІІІ ст. проти некрасівців, в свою чергу донські козаки відіграли негативну роль в зруйнуванні Нової Січі, певне значення мала також різниця віросповідання.

І.П.Ліпранді, полковник російської армії, історик, який видав в Бессарабії розвідкою проти Туреччини, в 1826 р. писав: „Запорожці жили по Дунаю, Вони мали Січ свою на цій річці, в містечку Сеймени... Звідти у 1805 р. за розбійництво на Дунаї (гайдамацтво) фірманом були переведені до берегів Чорного моря, в сусідство до некрасівців. Їм відведені були землі, там вони побудували містечко, назвали його Едерлезом (від імені протоки) і заснували в ньому свою Січ. Проте міжусобна боротьба, що виникала в Турецькій імперії, не надовго лишила їх у новому місці. Пехлеван, що схилив до себе некрасівців, надіслав їх на запорожців, які залежали від браїльського назиря.

Здійснивши напад на Едерлез і розсіяні житла запорожців, некрасівці знищили і спалили Січ, багатьох порубали, інших розігнали. Деякі встигли врятуватися у Браїлів, деякі продовжували поневірятися у селах до Бухарестського миру (1812 р.).

Дещо по іншому змальовує переселення задунайців у Катирлез А.О.Скальковський. В матеріалах з історії дунайського козацтва він зазначає, що в „липні 1803 р. невідомо, чи за бажанням уряду, чи за місцевими незручностями, козаки перейшли до гирла Дунаю, в урочище Гедерлез-Бугазі і, витіснівши старообрядців (російські втікачі), що там жили, розташувалися Кошем і зайняли на узбережжі Чорного моря всі зручні рибні лови”.

В 1811-1812 рр. запорозька старшина вирішила знову оволодіти тими місцями в дунайському гирлі, що займали некрасівці, і, в першу чергу, Катирлезом.

Становище некрасівсько-липованського населення було в цей час складним. Після виходу російських військ в дунайське пониззя, частина його перейшла на бік Росії. Мешканці Старої Кілії і Вилкова подали російському командуванню велику допомогу у проведенні суден через Кілійське і Сулинське гирла, на власних човнах перевозили війська від Кілії до Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, постачали провіантом. Головнокомандуючий Молдавською армією М.І.Кутузов в 1812 р. визначив дії вилківчан як „подвиг” і зробив усе можливе, щоб перетягти некрасівсько-липованське населення на російський бік. Некрасівці брали участь і в збройній боротьбі з турецькими військами. Населення Караорману захопило турецьку батарею, що контролювала вихід з Жулинського гирла. Все це призвело до міжусобиць між липованським населенням. Так, коли в 1807 р. мешканці Караорману вирішили прийняти російське підданство, некрасівські козаки з Дунавця напали на „село, яке спалили і пограбували, забираючи жінок і дітей”. Рештки його жителів врятувалися на лівому березі Дунаю в селі Кислиця (тепер в Ізмаїльському районі Одеської області).Такі дії характеризували липованське населення в очах турецької адміністрації як ненадійне.

В 1812 р. запорозький кошовий Семен Калниболотський звернувся до турецьких пашів у Тульчі, Сулині і Бабадазі з пропозицією вигнати некрасівців з їх поселень. Урядовці в діла невірних вирішили не втручатися. Скориставшись цим, Семен Калниболотський почав готуватися до наступу на некрасівців. Двома великими загонами запоржці рушили вздовж берегів Дунаю, нападаючи на липованські села. Одержавши підкріплення з Вилкова, де було чимало козаків, вони посунули до Портицького гирла. Після упертих сутичок на лимані Разем (по некрасівські – Разін), запорожці захопили велике некрасівське село Сарикіой. Навесні 1813 р. вони закріпились в Катирлезі (Сфинту Георге), де вже двічі був колись їх Кош.

Влітку 1813 р. знов розпочалися військові дії між запорожцями і некрасівцями, що охопили територію між Тульчею і Дунавцем. За спогадами сучасників, боротьба між ними була надзвичайно відчайдушною і кривавою. „Трохи не з кожним пасмом, з кожним пагорбом в болотах і плавнях дельти пов’язані згадки про сутички запорожців з некрасівцями, про повні знищення цілих загонів з того чи іншого боку”. Нарешті, в 1814 р. запорожці оволоділи Дунавцем, головним центром некрасівців. Тут була заснована Січ, що проіснувала до кінця Задунайського Кошу. Пояснюючи атакування запорожцями саме Дунавця, Ананій Коломієць розповідав „у Катирлезі не схотіли сидіти, бо там лучче. В Дунавці – степ є, а тут в Катирлезі, от як бачите, тільки вода, та комиш, та небо зверху та й годі!”

Про дальшу долю некрасівців є маловідомі свідчення російського розвідника та історика І.П.Ліпранді. „Турецький уряд, - писав він, - віддав їм під заселення землі і вони освоїли їх на захід від Константинополя, до Мармурового моря, на річках Магалиця і Мандрозе, де займалися переважно рибальством. Частина їх оселилася в Бандромі, що лежить на Бугазькій або Ахіольській затоці. Деякі з тих, що лишилися в турецьких військах (з 1806 по 1812 рр.) і ховали свої родини в горах Балканських, у болгарських та турецьких селищах, по закінченню війни приєдналися до тих, що були в Бандромі. Проте переважна їх більшість оселилася в околицях Бабадагу, переважно на захід і на південь від міста, заснувавши багато сіл, що були знайдені в 1828 р.

Російське командування в період війни 1828-1829 рр. знайшло в цьому районі некрасівські села Сарикіой, Караорман, Нова Слава, Стара Слава, Журилівка, Кам’янка, де проживало 1437 осіб.

Втім не слід вважати, як твердять деякі автори, що запорожці і некрасівці беззастережно нищили один одного. Так, у Вилковому, в селі Углиця біля Манчину, в Сарикіої, Караормані були випадки, коли некрасівці або липовани вступали до запорозького козацтва.

Поселення некрасівців:

1. Вилкове, Липованське – початок цього міста (1746?) пов’язується з першими некрасівськими артілями рибалів, які оселилися у гирлі Дунаю. Протягом наступного розвитку сформувалося липовансько-українське населення, яке окремо проживає в місті до сьогодні (Кілійський район Одеської області).

2. Жебріяни, Хаджи Ібрагим – поселення, виникнення якого наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. було пов’язане з некрасівсько-липованським населенням. Некрасівці мешкали в Жебріянах з кінця 1770-х рр. Нащадки їх до цього часу зберігають свою особливість (тепер село Приморське Кілійського району Одеської області).

3. Кислиця – село виникло в 1807-1808 рр., коли частина некрасівсько-липованського населення Караорману перейшла на бік Російської імперії. Після 1812 р. це населення приєдналося до своїх сородичів з Старої Некрасівці (тепер з тією ж назвою існує українсько-молдавське село в Ізмаїльському районі Одеської області) та Тучкові (Ізмаїл).

4. Муравльовка – село засноване некрасівцями в 1813 р., які перейшли на бік Росії з-за Дунаю. Протягом наступних 20-30-х рр. населення збільшилося за рахунок липован та старообрядців європейської частини Росії. Їх нащадки мешкають і тепер у цьому селі Ізмаїльського району Одеської області.

5. Стара Некрасівка (Некрасівка до 1829-1830-х рр.) – поселення між Дунаєм та озером Катлабух було засноване некрасівцями з Добруджі в 1813 р., після переходу на бік Росії. Нащадки некрасівців та липован проживають в ньому до сьогодні (тепер – село Ізмаїльського району Одеської області).

6. Нова або Мала Некрасівка, Кугурлуй – поселення некрасівців між Дунаєм та озером Ялпкх, яке заснували 100 родин переселенців із-за Дунаю 1829-1830-х рр. (тепер – Ізмаїльський район Одеської області).

7.Тучков – район міста Ізмаїла, в якому в 1812 р. адміралом П.В.Чичаговим була поселена група некрасівців з правого берегу Дунаю. Потім, в 1820-1830-х рр. сюди переселялися інші некрасівці та липовани з Саф’ян (існувало з 1811 по 1821 рр.), Джурджулешт, Кислиць тощо. У ХІХ ст. Тучков (Ізмаїл) – один з головних центрів старообрядництва в Європі.

3. ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО.

В середині серпня 1787 року розпочалася друга за царювання Катерини ІІ війна з Туреччиною. Османська імперія прагнула повернути Крим, приєднаний до Росії у 1783 р. Російська імперія, з свого боку, мала на меті утвердитися в Північному Причорномор’ї і розширити свої володіння в цьому районі і на Південному Кавказі.

З початком війни російське командування відчуло гостру потребу у збільшенні свого військового контингент, особливо за рахунок бійців, що добре знали театр воєнних дій і противника та бойові якості яких були загальновідомі. Тому уряд змушений був звернутися до колишніх запорожців, які лишилися в Україні. Восени на базі утвореного у 1783 р. полку запорозьких козаків (один з заходів російського уряду, спрямованих на повернення задунайських козаків до Росії) почалося формування козацького війська. Указом від 22 січня 1788 р. воно одержало назву Війська вірних козаків, у противагу „невірним” задунайським запорожцям. Очолили його колишні запорозькі старшини. Кошовим було призначено Сидора Білого, суддею Антона Головатого, кіннотою командував Захар Чепіга.

Незабаром за героїзм і мужність, виявлені у боях в Причорномор’ї, в тому ж 1788 р. воно було перейменовано в Чорноморське козацьке військо.

Ще в ході війни, в 1790 р., Кіш Чорноморського козацького війська розділив територію між Бугом і Дністром, яку заселяли козаки, на три полкових паланки (окружні управління) – Подністрянську, Березанську, Кінбургську (тепер Одеська, Миколаївська та Херсонська області). Вони очолювалися призначеними Кошем старшинами і паланковими полковниками. Кожна паланка включала в себе декілька козацьких поселень.

Так, на території, яку займала Подністрянська паланка, виникли поселення чорноморців по Дністру: Біляєвка, Калаглія, Кучургани, Глинна, Чобручи, Не завертай, Головківка, Аджидер, Яська та багато інших. За далеко не повними даними, на 1792 р. у По дністрянській паланці існувало 30 селищ, в яких проживало близько 1500 козацьких родин. В Кінбургській паланці ж було всього біля 150 родин. Крім того, виникло багато хуторів і поселень при риболовецьких заводах, по річках та лиманах.

Центром Чорноморського козацького краю і Подністрянської паланки стала Слободзея, де проживало 130 козацьких родин. Тут знаходилася військова резиденція.

Після виходу у Дунай російської армії з весни 1791 р. Чорноморському війську були віддані для рибальства великі ділянки дунайського узбережжя від Кілії до Вилкового і далі до моря.

В 1791 р. була скінчена російсько-турецька війна. В 1792 р. царський уряд прийняв рішення про переселення чорноморців на Кубань для несення служби по Чорноморській кордонній лінії (по правому берегу Кубані).

Та переселені були не всі чорноморці. Частина залишилася на Херсонщині, відігравши політичну роль в економічному освоєнні цього регіону. На початок 1805 р. в Херсонській губернії нараховувалося декілька тисяч козаків. Багато їх оселилося на околицях Одеси та в близьких до неї хуторах. Вони були приписані до Чорноморської гребної флотилії і використовувалися „для устроения Хаджибея”.

Інша частина чорноморців шукала удачі за Дністром. Вихід чорноморських козаків за Дністер, що почався в 90-х рр. ХУІІІ ст., не припинився до самого початку війни 1806-1812 рр.

4. УСТЬ-ДУНАЙСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО.

На початку ХІХ ст. відносини між Росією та Туреччиною настільки загострились, що привели до війни 1806-1812 рр. В листопаді-грудні 1806 р. російські війська оволоділи Бессарабію, за виключенням Ізмаїла. Вихід в цей район поставив перед російським командуванням питання про взаємовідносини з біглим сюди українським і російським населенням і задунайськими запорожцями. Зокрема, у фортеці Браїлів, що була оточена російськими військами, знаходилося до трьох тисяч дунайців. Генерал-лейтенант О.Ф.Ланжерон, який командував корпусом на Дунаї, писав в січні 1807 р., що задунайські козаки можуть „наносити шкоду більш, ніж турки і татари”. Тому російське командування вжило низку заходів, щоб залучити задунайських запорожців на свій бік, обіцяючи їм всі пільги, якими користуються чорноморці на Кубані. Все це мало певний ефект. Збігле населення було зацікавлене в легалізації свого положення, а задунайські запорожці опинилися в районі дій російської армії. Створювались перспективи зберегти та утвердити положення цим категоріям населення. Найбільш доцільним становився вступ до волонтерських формувань російської армії, де зараховувались на положенні козаків та офіцерів Бузького козацького війська.

Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку з задунайських запорожців і збіглого українського населення, було вирішено створити на Дунаї козацьке військо, давши йому найменування Усть-Дунайського.

20 лютого 1807 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно затверджено указом Олександра І.

Створенням цього війська царська адміністрація передбачала взяти під контроль місцеве українське населення, одержати додатковий військовий контингент і, спираючись на нього, нанести рішучий удар Задунайській Січі.

Уряд, зацікавлений у швидкому заселенні ново приєднаної Бессарабії, дозволив усть-дунайцям селитися в Придунайських степах на правах колоністів. На протязі 1815-1817 рр. в Бессарабію з-за Дунаю вийшло кілька груп козаків, які разом з усть-дунайцями оселилися в Ізмаїльському повіті, заснувавши в 1818 р. с.Дракуля (тепер с.Трудове Кілійського району Одеської області). Незабаром тут нараховувалося вже 45 козацьких родин. В 1820 р. друга група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, незважаючи на опір земської поліції, в кількості 38 родин оселилася в Акерманському повіті, заснувавши с.Акмангіт (тепер с.Білолісся Татарбунарського району Одеської області). Частину задунайців у 1823 р. переселили в Їзмаїльську колоністську округу, де засновано с.Новопокровське (тепер с.Покровка Ізмаїльського району Одеської області).

У зв’язку із збільшенням населення в Акмангіті частина задунайських запорожців і усть-дунайських козаків перейшла на нове місце в Акерманському повіті, де в 1827 р. заснувала с.Старокозаче (тепер в Білгород-Дністровському районі Одеської області).

Створення на Дунаї Нової січі, як про це пішли чутки на Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до значних втеч населення до Дунайської Січі, що прискорило ліквідацію війська.

5. ДУНАЙСЬКЕ (НОВОРОСІЙСЬКЕ) КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО.

Після ліквідації Усть-Дунайського козацького війська переважна більшість козаків лишилась в Бесарабії. Усть-дунайці та задунайські запорожці, які переселювалися до них, повертаючись до Росії, на протязі 20-х рр. неодноразово зверталися до державних установ з домаганням створення в краї козацького війська, з центром в с.Акмангіт.

Російсько-турецька війна, яка розпочалася в 1828 р., пожвавила клопотання козаків. Ці прагнення співпали з намаганням командування збільшити військовий контингент Дунайської армії. В червні 1828 р. уряд дозволив сформувати козацьке військо, яке одержало назву Дунайського, з усть-дунайців, задунайських запорожців, що оселилися в Бессарабії до 1828 р., та волонтерів з Балканських країн, які брали участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. Волонтери могли принести велику користь діючій армії: вони знали місце військових дій та східні мови. До війська були зараховані села Акерманського повіту Акмангіт, Старокозаче і Волонтирівка (тепер у районі Штефан Воде Молдови).

В 1836 р. до війська були приєднані села Михайлівна, Костянтинівна, Новотроїцьке, Миколаївка, засновані відставними солдатами, та село Петрівка, в якому мешкали селяни-переселенці з Курської губернії (тепер в Білгород-Дністровському, Кілійському, Саратському районах Одеської області). Через три роки були приєднані заселені циганами села Фараонівка та Каїри (останнє – с.Крива Балка; обидва в Саратському районі Одеської області).

За Паризьким миром 1856 р. частина козацької території з станицями Миколаївка та Новотроїцька відійшла до Молдавського князівства. Замість цих земель війську було дозволено придбати у поміщика К.Зіро селище Байрамча, незабаром перейменоване в Миколаївку-Новоросійську.

Центр управління війська розміщувався в станиці Волонтирівка. Однак в зв’язку з тим, що в цій станиці не було необхідних помешкань, військове правління до 1856 р. знаходилось в Акермані. Після придбання військом Миколаївки-Новоросійської воно переїхало в цю станицю. В середині 60х рр. тут знаходились майже всі головні військові установи: госпіталь, головний військовий храм св. Миколи Чудотворця, поштова станція та училище.

Дунайське військо мало нести прикордонну службу на Дунаї, Пруті та по Чорноморському узбережжю до Дніпра, внутрішню службу в Бессарабській та Херсонській губерніях, утримувати гарнізони в Ізмаїлі та Акермані. Притягувалися вони для виконання й інших завдань.

В 1856 р., 11 липня, в зв’язку з відторгненням від Росії за Паризьким миром дунайської частини Бессарабії, військо було перейменовано в Новоросійське. З цього часу воно несло кордонну службу на лінії Болград-Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю.

Надії козацтва з відновленням війська істотно полегшити своє становище не виправдалися. Нерозвинене господарство, виснажлива довготривала служба, сувора дисципліна, зловживання старшини своїм службовим положенням – все це обумовлювало загострення соціальних конфліктів.

У 40-х рр. ХІХ ст. протест козаків проти важкої військової служби, утисків і гноблення з боку старшини набирає більш масових форм, виливаючись у рух за вихід з війська. Особливої гостроти він набрав у 1842-44 рр. Весною 1855 р. у війську знов почалися заворушення, викликані позачерговою мобілізацією і зловживанням старшини, що привело до зриву польових робіт.

Проіснувавши в такому стані 40 років, у грудні 1868 р. в зв’язку з загальною реформою козацьких військ Новоросійське козацьке військо оголошувалося ліквідованим. Це було останнє козацьке військо на теренах сучасної України.

В кінці ХІХ століття, при проведенні перепису населення Російської імперії, близько 70% мешканців Акерманського повіту Буджаку  вважали себе козаками, або вихідцями з козаків…

 6. БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦТВО У ХХ СТОЛІТТІ (1901-1973).

У 1917 році в Буджаку знову, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відігравало важливу роль в політичному і культурному житті краю, будувало Буджацьку козацьку республіку, маючи зв'язки із кубанцями та донцями, отаманська верхівка яких працювала над створенням Кубанської та Донської республік. Головною військовою силою Буджацької республіки стали некрасівці, селянське ополчення "вільних козаків". До літа 1918 року в Буджаку діяли козацькі загони селянської армії батьки Махна, Чорноморського повстанського козацького війська (отамани C.Заболотний, Дерев’яга, Я.Кощовий, Солтис, Боровський, Кіршул, Карий, Коваленко, Стратіївський, Солоненко, І.Деркач, Бондаренко, Шевченко), Одеського українського військового Коша (отаман - І.Луценко), Гайдамацькі куріні (отаман – О.Сахно-Устимович), Союзу української молоді (Одеська Січ), Татарбунарська козацька сотня (згодом 1-й революційний Акерманський кавалерійський загін); відбулися Бендерське, Хотинське, Татарбунарське повстання. Є свідчення, що за часів румунсько-боярської та німецько-фашистської окупації (1918-1944) в Буджаку діяли підпільні міські, селянські та козацькі організації. У післявоєнний період  до початку 1970-х років в Буджаку існували мистецько-культурні нелегальні, напівлегальні та легальні козацькі гурти, які дали початок осередкам Українського Задністрового Вільного козацтва, що із 1973 року діяло на теренах Буджаку...

Буджацька республіка. Лютнева революція 1917 року в Росії спричинила посилення українського національного руху. В Буджаку створювались українські школи, організовувались осередки «Просвіти». Українське населення тих частин Буджаку, де українці становили більшість (Акерманщина: болгари-21%, українці-21%, румуни-19%, росіяни-17%, німці-16%, євреї-3%, гагаузи-2%; Ізмаїльщина: румуни-32%, росіяни-30%, болгари-19%, гагаузи-7%, українці-5%, євреї-3%; Кілійщина: українці-34%, болгари-27%, румуни-19%, росіяни-18%, гагаузи-2%), домагались від Генерального Секретаріату УЦР-УНР приєднання цих земель до Української Народної Республіки. У листопаді 1917 року в Бессарабії було створено державний парламентський орган під назвою "Сфатул Церій" (Рада Країни). 15 грудня 1917 року він проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою» (МНР) у складі Російської федеративної демократичної республіки, утворення якої вітала Центральна Рада, яка підтримувала право всіх народів Росії на автономію у федеративному зв'язку. Свої міждержавні стосунки МНР і УНР здійснювали насамперед на основі «спільної боротьби з більшовицькою анархією на фронті і в тилу». За таких умов Центральна Рада і «Сфатул церій» навіть відклали «до кращих часів» спірне питання про майбутнє придунайських земель, лівобережжя Дністра і Хотинщини, заморозивши «питання територіальних претензій один до одного до установчих зборів українських і молдавських». До речі, перше засідання молдавського парламенту проходило 21 листопада 1917 року в Кишиневі під охороною "національних молдавських і українських військ". На жаль, реальна влада незалежної України на Буджак не розповсюджувалася й Молдавський парламент, вірніше його керівництво (значна група депутатів-немолдован не взяла участь в голосуванні), прийняв рішення (за домовленістю з командувачем Румунського фронту генералом Д.Щербачовим) про запрошення румунських військових сил для забезпечення "захисту населення від більшовицького впливу та належного порядку" на території Бессарабії (до складу якої входив Буджак). Королівська Румунія, яка давно претендувала на територію Бессарабії і вважала її землі румунськими, а молдаван - румунами, цим негайно скористалася. За два з половиною місяці (кінець грудня 1917 року - лютий 1918 року) Бессарабія була зайнята румунськими військами. В умовах румунської окупації бессарабський парламент проголосив приєднання Бессарабії до Румунії. Проти цього рішення виступили українські депутати В.Цеганенко, Чумаченко, Панцір, Прічницький та інші, зо що були заарештовані і розстріляні.

Жорстокий терор, яким супроводжувалося загарбання Буджаку, був узаконений введенням воєнного стану. Проголоивши місцеве населення "ослов'яними румунами", Бухарест не нехтував нічим, щоб навернути їх у румунське "першородство". На захоплених територіях влада ввела різноманітні заборони на свободу слова й друку, обмеження щодо пересування транспорту. Землі роздавали румунським офіцерам, відбувалась активна румунізація краю: в перші два роки окупації майже дві третини народних шкіл стали румунськими, а в 1924 році не залишилось жодної нерумунської школи; в такий самій спосіб проводилася румунізація середніх шкіл і гімназій. На румунський взірець змінювалися прізвища, назви міст і сіл. Спеціальний декрет міністерства освіти передбачав, що «громадяни румунського походження, які втратили свою, материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання». Постійних утисків і переслідувань зазнавали не румунські культурно-освітні організації і товариства, видавництва, періодична преса. Було замінено майже все керівництво православної митрополії; нелояльних до влади позбавляли громадянських прав. У крайових і повітових центрах створювалися служби контрпропаганди, які складалися із секцій безпеки, фінансів та культури. До їх складу входили представники військової адміністрації, жандармерії, префектури, поліції, інспекції праці й церкви, що здійснювали тотальний контроль за населенням і його настроями. 

Враховуючи це, на Буджаку знову, в новій якості, відродилося козацтво. Воно відігравало важливу роль в політичному і культурному житті краю, мало намір будувати Буджацьку козацьку республіку, маючи зв’язки із кубанцями та донцями, отаманська верхівка яких працювало над створенням Кубанської та Донської республік. Головною військовою силою Буджацької республіки мали бути некрасівці,  селянське ополчення «вільних козаків», які активно боролися із румунською окупацією. Опір очолила інтелігенція. Педагоги надсилали в органи державної влади протести з вимогами зупинити румунізацію освіти, організовували приватне навчання рідною мовою. Батьки учнів бойкотували румунські школи. Юнаки нерумунського походження масово ухилялися від військової служби в румунські армії, дезертирували, втікали за кордон. Священики читали в церквах проповіді рідною мовою. На Буджаку діяли козацькі загони селянської армії батьки Махна, Чорноморського повстанського козацького війська (отамани С.Заболотний, Дерев’яга, Я.Кощовий, Солтис, Боровський, Кіршул, Карий, Коваленко, Стратіївський, Солоненко, І.Деркач, Бондаренко, Шевченко), Одеського українського військового Коша (І.Луценко), Союзу української молоді (Одеська Січ), Гайдамацькі курені (О.Сахно-Устимович). Татарбунарська козацька сотнявчинила опір наступаючим румунам; біля села Єнікіой місцеві жителі, озброївшись кілками, змусили тікати загарбників; в Акермані було сформовано Дністровський полк; виникли загони в Ізмаїлі, Рені, Вилковому, Кілії. Збройні загони повстанців нападали на поміщицькі маєтки, приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв’язку. Протягом 1918-1924 років відбулося понад 150 збройних виступів; найзначніші – Хотинське (січень 1919), Бендерське (травень 1919), Татарбунарське (вересень 1924) повстання. Проте слабо озброєні повстанці не змогли протистояти румунській регулярній армії. Під час боїв з румунськими каральними підрозділами велика кількість повстанців загинула, частина потрапила у полон і без суду та слідства була розстріляна (школярами в 1968 році одній з таких козацьких груп була встановлена стела в селі Муравльовці біля старої школи). Із газетної статті 1960-х років:«Как должен жить казак, возрожденный к свету и счастью? Душу – Богу! Жизнь – Отчизне! Сердце – людям! Честь – никому! Станичное устройство: управа с канцелярией, казацкое училище да местный гарнизон. Хозяйственные будни: земля под пашню, випас, под огороды, садики, под виноград «новак»; лиман, где всем ватагам определить по плесу, всем улицам – кирганы и под полив – дулап. Высокое – духовное – Храм Божий – староверовский; Игнатия Заветы: честь-воля казака. Семья: бабуля, матушка (отец погиб в турецкую), детей охапка – пятеро, а женка – половчаночка… И праздник наш – казацкий, осенний – звонко-сабельный, где атаман пред обчеством должон держать отчет… Январь, год восемнадцатый… Три сотни регулярных на пять казацких шашек... Нашел в архивах: "Расстрелян за вооруженное сопротивление румынским войскам... Население же Муравлевки-Дирекю в назидание перепорото плетьми...Безбоязненно, красиво и стремительно - жил прадед Давыд - атаман станицы Муравлянки - казак-муравель"...

Татарбунарська козацька сотня (1-й революційний Акерманський кавалерійський загін). Одна з найбільш дієвих підпільних козацьких організацій Буджаку (кількість членів до 50 чол.). Була заснована у 1918 році (отаман С.Моргайло) як бойовий загін молоді, що взяла охорону Татарбунар в свої руки; вела бойові дії  проти румунських загарбників в Арцизі, Татарбунарах до початку березня 1918 року; після перейшла до підпільної роботи – робили наскоки на поміщицькі маєтки, жандармські пости, у 1921 році вивели з ладу телефонний і телеграфний зв'язок та напали на татарбунарський жандармський пост, у 1922 році загін розгромив маєтки поміщиків у Миколаївці і Бургуджі, млин і електростанції в Татарбунарах; проіснувала до 1924 року (тоді ж отаманом було обрано Кольцова). Керівники сотні та її члени-козаки (молдовани, українці, росіяни, болгари із станиць та сіл Чишмя, Галієшт, Михайлівка, Акмангіт, Нерушай, Золокар, Шагань, Фурман, Муравлівка) – І.Клюшників, Л.Цуркан, М.Лісовий, І.Бежанович, І.Батіщєв,  Ф.Коваль, Ф.Бальц, К.Назаренко, О.Павленко, Г.Черненко та ін. готувались до збройного повстання, заготовляли зброю, боєприпаси. Сотня під час Татарбунарського повстання виконувала розвідувальні функції, контратакувала наступаючі королівські війська. В бою біля татарбунарського мосту (17 вересня 1924 року) був смертельно поранений отаман Кольцов та загинула основна частина сотні, не пропустивши карателів до Татарбунар. Після оточення румунами повсталого села, козаки, що залишились в живих, прорвались на південь в район Галілешти-Жебріяни, де потрапили в засаду й дали останній бій (22 вересня 1924 року). 

Татарбунарське повстання (1924).

Хотинське повстання (1919).

Бендерське повстання (1919).

Підпільні міські, селянські та козацькі організації Буджаку (1918-1944). 

Арциз. З числа молоді та уцілілих учасників боїв проти румунських загарбників (Т.Савчук, І.Галузинський, М.Жулай, А.Шабун, Я.Лазар, А.Афанасьєв, брати Фарлазанські, брати Брусенські, Х.Рабінович, І.Вєрніков, брати Йолких, брати Козакови, брати Тарасови, С.Гершерберг, Д.Люблінський) були організовані групи МОДРу (Міжнародна організація допомоги революції), що надавали матеріальну та моральну підтримку ув’язненим та їх родичам, нелегальних комітетів СРС (Спілка революційних селян), громадська організація «Червоний школяр» - С.Переверзєв, Б.Бурлак, Х.Вєрніков; діяли підпільні групи в Задунаївці (І.Хінєв, П.Йовчев, М.Шишман, М.Терзі, О.Георгієв, М.Ніколов, С.Касса, Г.Кальчев, Д.Нєнов), Новій Іванівці (І.Хінєв, С.Іджилов, А.Чичан, Х.Кискін, В.Димитров, С.Карапертов, В.Нєдов, Н.Градинар, А.Аргіров) та інших селах; в підпільних друкарнях видавались газети й прокламації, які розповсюджувались активістами; в організаціях розроблялись методи боротьби з окупантами. В 1930 році було заарештовано численну групу підпільників й кинуто до в’язниці. У 1934 році зросли революційні настрої серед залізничників арцизького вузла, а в 1935 році сигуранца за допомогою провокаторів розкрила ряд підпільних молодіжних груп. 

Білгород-Дністровський. В 1918 році в місті була створена підпільна організація (М.Михайлов, Магдич, Андрієвська, Сасов, Філіпенко, Чорнобров, Задорожний, Бублій, Левіна, Мейдман), яку було розкрито й розгромлено у 1919 році; румуни провели судовий процес проти 108 бессарабців, багатьох з яких було страчено й осуджено до різних строків ув’язнення. Навесні 1921 року в місті знову було створено підпільну організацію (А.Талмазан), яку заарештували у серпні 1921 року. В серпні цього ж року була створена нова організація «Південна бойова організація Бессарабії» (А.Платов, Соктис, М.Котляренко, М.Максименко, М.Стадзилов, Н.Брофман, В.Білий, Л.Куликовський, М.Карлин, В.Абрамович, О.Хінкул, П.Кочерга, Л.Фрізман, В.Філоненко, В.Магдич, Л.Ліфшиць, А.Сасов, О.Доценко); члени організації підірвали міст, нападали на жандармські пости, на сигуранцу, розповсюджували листівки, газети, що друкувалися підпільними друкарнями. Група була заарештована в вересні 1921 року. В липні 1922 року підпільна організація в місті та в селах Старокозаче (Х.Федоров, Г.Лозовський, К.Шереметьєв, А.Сливинський, А.Швачка, Є.Новіков, І.Котельник, М.Шеремет, В.Виходцев, брати Шевченки, Т.Ткаченко, М.Ластовецький, Л.Ротару), Шабо (Р.Ткаченко, М.Будиленко, С.Тихоплав, Л.Комісаренко, Т.Савченко, П.Білоус, В.Ніколаєв, М.Глухов), відновила боротьбу. У 1932 році була заарештована група «48 революціонерів», процес над якими тривав 20 днів (суд засудив 40 осіб разом до 210 років каторги, 20 млн. лей штрафу). 

Болград. В місті наприкінці 1918 року відновила роботу підпільна організація (М.Шишман, І.Христєв, І.Хінєв, брати Дукови, П.Кирилов, І.Димов, М.Брюсов, В.Стойков), яка була розкрита й частину її членів було заарештовано в березні 1919 року. Уціліли підпільники брали участь у Татарбунарському повстанні. В 1929 році виникли підпільні групі в місті (В.Такоогло, В.Стоянов, І.Каляєв, П.Тодоров) та в селах Городнє (І.Хінєв, П.Газіюар, Г.Чепразов, П.Іовчев, С.Мінов), Червоноармійське (Г.Кальчев, Г.Кара, Х.Бошков, М.Гагауз, М.Таушан, Д.Болгар, О.Бааджі, І.Христєв, І.Хаджіогло, К.Іорданов, Б.Райнов), які розповсюджували листівки, газети, проводили усну агітацію проти окупантів. В 1930 році виникла нова підпільна група (Б.Мельников, Я.Беньямович, М.Марущенко, М.Маслинков), яка була заарештована в жовтні 1931 року. 

Ізмаїл. Захищав Ізмаїл в січні 1918 року легендарний матрос А.Железняков; коли стала очевидною неминучість потрапити в оточення, він організував евакуацію військ і перехід кораблів флотилії з Вилкового в Одесу. Створені у місті (С.Бурлаченко, ) та в селах Кам’янка (В.Саказли, Ф.Плачков, О.Іванов), Суворове (Герков, П.Самохін, Г.Балабан, Е.Калоянов, П.Ілікчієв, М.Степанов, Т.Лопатін, І.Руссу, С.Русєв, М.Далаков), Муравльовка (М.Казаков, Д.Макаров, Ф.Тимофєєв, В.Соколов, В.Буркін – розстріляні у лютому 1918 року) підпільні групи протидіяли окупантам. Всього за 1919-1930 роки за участь у підпільних організаціях, революційну пропаганду і революційні виступи було заарештовано більше 250 чоловік.

Кілія. В 1918 році в містах Кілія (Г.Строїч, Й.Греча, І.Стеріополо, Г.Соловйов, М.Денисов, М.Рафалович, Є.Балуєв, С.Ісарієв, І.Пономаренко, М.Паламарчук, І.Руляков, Д.Андрєєв, Х.Пивовар), Вилкове (Й.Суворов, Й.Платов, І.Мишурнов, Н.Виноградов, П.Золотарьов, Н.Чорна, А.Ізотов, Є.Смазнов, Н.Фаліков, І.Хомутов) та селі Приморське (І.Чоботарьов, С.Перстньов, брати Іванови, Ф.Муштаков, А.Тарасов, Ф.Воробйов, О.Костянтинов, А.Ломовий, Є.Комендантов, К.Мартинов, К.Цвіков, Л.Кузьмін, Ф.Курічев, Л.Ломовий, І.Павлов, І.Решетников) були організовані підпільні групи, які розпочали боротьбу із румунськими загарбниками. В 1929 році в місті була створена молодіжна підпільна організація (Д.Соловйов, П.Денисов, С.Бронштейн, Є.Сливенко).

Рені. Із самого початку окупації населення не припиняло боротьбу проти румунської боярщини; члени підпільних організацій міста (І.Широков, К.Долгов, Я.Гроссман) та сіл (М.Тодоров, І.Нягу) збирали відомості про розташування румунських військ; розповсюджували листівки, газети, проводили агітаційну роботу.

Сарата. Боротьба підпільних організацій проти румунських загарбників в місті (Таберко, Г.Лаггер, Байков, М.Феоктистов, К.Еккерт, Ш.Герцензон, У.Тищенко, Р.Омельченко, С.Руденко, І.Статейчук, С.Поржицький, Ф.Мальцев, О.Потапенко) та селах Миколаївка-Новоросійська (І.Єфімочкин, Г.Лозовський, К.Шеремет, В.Абрамович, П.Кочерга, О.Хинку, М.Іванов, С.Колесников, В.Зусков, М.Чернієнко, І.Мойсєєв, М.Мазуренко), Плахтіївка (І.Небога, О.Коротич, І.Праведний, М.Іванько, А.Середа, П.Христюк, Ф.Кобиленко) зустріла шалений опір із боку німецьких колоністів. На випадок селянського повстання проти окупантів в Сараті був створений куркульський загін самозахисту з числа колоністів, який підтримав румунів у придушенні Татарбунарського повстання. Згодом була створена озброєна фашистська організація типу гітлерівських штурмовиків, існувала організація націонал-соціалістичної партії. Фашисти часто влаштовували погроми, внаслідок цього активна частина місцевого населення та активісти підпільного руху вимушені були покинути Сарату.

Тарутине. Місцеві підпільні організації (Й.Салтанов, К.Коноков, Ш.Браїловський, Я.Сакин, М.Андрєєв, С.Торик, П.Гройсман, Б.Клоц, М.Матвієнко) боролися із загоном, який організували німецькі куркулі-колоністи та місцеві білогвардійці, що став опорою румунських загарбників. В місті існував центр, очолюваний спеціально надісланим з Берліну резидентом, що керував усіма фашистськими організаціями в німецьких колоніях Бессарабії. Багато підпільників було викрито, заарештовано й ув’язнені або розстріляно.

Татарбунари. Боротьба із румунським загарбниками в місті та селі Тузли (П.Завгородній, І.Балас, С.Старков, О.Кочорба, брати Брошевані – організація була розкрита й підпільників розстріляно) після при душення Татарбунарського повстання не припинялася: в 1927 році відновила свою діяльність молодіжна організація (О.Павленко, брати Батищеви, Й.Самійленко, К.Лісний); в червні 1929 року вона була розкрита, проте знову відновила свою діяльність (С.Бойченко). В 1934 році утворилась нова підпільна організація (І.Сорочан, І.Галузинський, П.Коваленко, П.Швець, Г.Буновський, К.Чумаченко, І.Семенюк, І.Здоровий, І.Гуслистий, К.Сирбов, І.Семенюк, П.Мардар, Г.Іванченко), яка устаткувала підпільну друкарню (була придбана друкарська машинка). Наприкінці травня 1935 року багатьох підпільників заарештували – відбувся «процес 43-х".

Мистецько-культурні козацькі гурти Буджаку (1944-1973). Комуністичне керівництво задністрових районів Одещини реально мало всю повноту влади й надавало великого значення культурі, але – як інструментові ідеологічної обробки населення: митець в соціалістичному суспільстві – «інженер людських душ» - себто мистецька творчість мала не займатись реально існуючою людиною, а слугувати формуванню «нової людини»; національна самобутність дозволялася лише як різне мовно-фольклорне забарвлення ідеологічних схем. Після знищення елементів колгоспної «кріпаччини», почався приплив селян до міста – це були не темні селюки, що раніше приходили чорноробами на новобудови та заводи, а переважно студенти та кваліфіковані робітники із значно вищим рівнем освіти та національної свідомості – утворився масовий споживач національної культури. З’явилася концепція «нової історичної спільноти – радянського народу» - русифікація була послідовною й цілеспрямованою; мільйони українців, отримавши освіту російською мовою, нею ж користуючись у праці, маючи московське телебачення за головне джерело інформації про світ, дедалі більше віддалялися від своєї національної культури, стаючи уніфікованими homo sovieticus.

Як наслідок засудження культу Сталіна, «відлиги» та загальної лібералізації суспільного і культурного життя, а також як реакція на очевидний занепад національної культури і свідомості, з’явилася велика група молодих інтелектуалів та митців, які намагалися вийти за рамки «соціалістичного реалізму», повернути національну проблематику та культурну спадщину. Практично всі «шестидесятники» належали до хвилі сільської молоді, що приїхала навчатись до університетів. Виховані в радянському суспільстві, на суміші комуністичних ідеалів та традиційних селянських цінностей, відрізані в час свого інтелектуального та мистецького становлення від «нерадянської» спадщини та зовнішнього світу, ідейним обґрунтуванням своєї діяльності «шестидесятники» зробили гасло повернення до «принципів ленінської національної політики», начебто спотворених Сталіним, та до глибинних народних культурних традицій; почався дуже поміркований варіант «українізації», розпочало діяльність Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, що здійснювало реставрацію пам’яток козацької доби.

Зважаючи на це, виникають на Буджаку козацькі гурти, що пропагують козацьку культуру (під національно-культурницькими гаслами та вимогами свободи совісті) – вокальні, вокально-інструментальні ансамблі, народні хори - переважно в українських та російських старообрядницько-некрасівських селах (Старокозаче, Стара Царичанка, Першотравневе, Вилкове, Шевченкове, Жебріяни, Стара та Нова Некрасівки, Муравльовка та ін.).

Але події 1968 року в Чехословаччині стали зручною нагодою для закручування гайок – з культурного обігу вилучалося все, що могло стимулювати національні почуття, багатьох «шістдесятників» піддано критиці та переслідуванням, кількох заарештовано; частина з них або самоізолювалася від активного культурного життя, або пішла на компроміс із владою; найрадикальніші стали дисидентами – засновниками альтернативної, підпільної «дисидентської» культури (самвидав).

7. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦТВО (1973-т. ч.).

Сучасне козацтво Буджаку пройшло в своєму розвитку ряд етапів.

І. 1973-1987. ЕТАП "ВІЛЬНОКОЗАЦЬКИЙ". В 1970-ті роки мистецько-культурні нелегальні, напівлегальні та легальні козацькі гурти "Вусачі", "Гасанці", "Покровці" та ін. трансформуються в мережу неструктурованих та слабоструктурованих осередків: нащадки мазепинців та запорожців - м. Білгород-Дністровський (М.Русін, М.Бевз), Білгород-Дністровський район - Старокозаче (О.Кочубинський), Петрівка (В.Негода), Переможне-Папушойя (В.Сергєєв), Турлаки (С.Федоров), Стара Царичанка (Г.Городецький), Нова Царичанка (С.Стеценко); нащадки запорожців та некрасівців - Кілійський район - Кілія (Л.Суворов, І.Малий), Вилкове (Л.Соколов, М.Маковецький), Мирне (В.Казаков), Трудове (Ф.Задорожний), Шевченкове (Х.Юрченко), Приморське (В.Мішков); нащадки некрасівців та запорожців - м. Ізмаїл (В.Корнєв, І.Лісовий), Ізмаїльський район - Стара Некрасівка (В.Селезньов), Муравльовка (Д.Макаров, Я.Тимофєєв), Першотравневе (П.Волощук), програми діяльності яких не мають чіткого ідеологічного спрямування, зосереджуючись  на мистецькому та військово-спортивному напрямку й лише некрасівці ще й на духовному (старовірство). Після 1983 року виникає організована мережа козацьких осередків Українського Задністрового Вільного козацтва, що пов'язано із "перебудовою" та налагодженням контактів із зарубіжними козацькими організаціями Європи та Америки, зокрема із Українським Вільним козацтвом, козацьким земляцтвом Болгарії, нащадками козаків із Румунії, Молдови і Гагаузії. Мережа ця не мала єдиного координаційного центру. Ініціаторами створення осередків виступали родові старійшини та козацька молодь. 

Козацькі гурти "Вусачі", "Гасанці", "Покровці". Козацькі гурти (вокально-інструментальні ансамблі), що пропагували в 60-ти – 70-ті роки, під національно культурницькими гаслами та вимогами свободи совісті, козацьку культуру: 

"Вусачі" - вокально-інструментальний ансамбль Муравлівської школи у складі: В.Тимофєєв (баян), В.Макаров, В.Бондарєв, І.Сілаков (гітари акустичні), М.Дмітрієв (ударні); в 1970-1972 роках члени гурта служили в лавах Радянської Армії в Ленінградському воєнному окрузі – теж грали в ансамблі в/ч 43119 «Вусачі» у складі: В.Тимофєєв (бадніон), В.Петров (контрабас), Ю.Ковальчук (гитара-ритм), Л.Григораш (саксофон), В.Оніщук (тромбон), Х.Томмазі (труба), Женя-Оксана (вокал), А.Тагієв (ударні), апаратура – дві колонки «Електрон-2» потужністю 2 по 20 вт.; згодом ансамбль Муравлівського БК у складі: В.Тимофєєв (бадніон-клавішні-бас), І.Макаров-Кица (гітара соло-ритм), І.Наумов (труба), Коша (ударні) – нащадків некрасівців.

"Гасанці" - вокально-інструментальний ансамбль Першотравневського БК у складі: О.Черниченко (клавішні), Ф.Максименко, І.Осадчук (гітари), С.Петренко (ударні), П.Волощук (вокал) – нащадків запорожців. 

"Покровці" - вокально-інструментальний ансамбль Ново-Покровського БК у складі: І.Дрібноход (клавішні), О.Вакульський, М.Дячин (гітари), Н.Гребенюк (ударні), О.Михайличенко (вокал) – нащадків запорожців.

Хлопці співали та грали українські та некрасівські козацькі пісні, пропагували козацьку національну культуру.

Нащадки мазепинців та запорожців - м. Білгород-Дністровський, Білгород-Дністровський район - Старокозаче, Петрівка, Переможне-Папушойя, Турлаки, Стара Царичанка, Нова Царичанка.

Місто Білгород-Дністровський. В 1979 році в Білгороді-Дністровському виникає козацький осередок, що очолив М.Русін, згодом М.Бевз. Діяли козаки, в основному, через мистецькі колективи, бібліотеки, школи – козацькі номери в концертах, козацькі забави, виставки літератури про козацтво. Серед активістів – М.Журба, Є.Амелюшкін, Я.Фінгер, Н.Мінакова, В.Малевська, Ф.Кратов.Старокозаче Білгород-Дністровського району. Козацький осередок було створено у 1980 році, очолив його О.Кочубинський. В програмі діяльності осередку – вивчення історії заснування села усть-дунайськими козаками і задунайськими запорожцями, історія козацької станиці, пропагування кращих рис характеру запорожців та козацької пісенної творчості. Активно працювали в осередку в ці роки Л.Балан, Л.Лозовський, Р.Рибальченко.

Петрівка Білгород-Дністровського району. Філію осередку козацтва в селі очолив у 1985 році В.Негода; філія входила до складу Старокозацького осередку.

Переможне-Папушойя Білгород-Дністровського району. Із 1978 року в селі (спочатку Бритівської сільської ради, згодом село увійшло до територіальної громади міста Білгород-Дністровський) в селі почав працювати автономний козацький осередок під проводом В.Сергєєва.

Турлаки Білгород-Дністровського району. Козацький осередок села очолив у 1981 році С.Федоров. Козаки пропагували військово-спортивну складову козацького способу життя.

Стара Царичанка Білгород-Дністровського району. Осередок козаків села було засновано Г.Городецьким у 1982 році. В осередку активно працювали П.Марченко, І.Прокопець, Х.Воробйов.

Нова Царичанка Білгород-Дністровського району. Козаки організували філію осередку у 1983 році, очолив його С.Стеценко; філія входила до складу Староцаричанського осередку.

Нащадки запорожців та некрасівців - Кілійський район - Кілія, Вилкове, Мирне, Трудове, Шевченкове, Приморське.

Місто Кілія. В місті у 1977 році родовими козаками Л.Суворовим та І.Малим створюється козацький осередок, що поставив собі на меті відродження військово-спортивного напрямку виховання козака. Завдяки їх ініціативі в місті був споруджений пам’ятник Богдану Хмельницькому. Активно працювали М.Гребенюк, О.Ігнатьєв, Г.Коломієць, Т.Переверзєв, С.Суворов.

Вилкове Кілійського району. У місті в 1974 році був заснований козацький осередок, який очолили Л.Соколов, М.Маковецький. Осередок зосередив роботу на популяризації духовної складової козацької спадщини. Активно працювали в осередку С.Саханов, Т.Гончаров, Ф.Мелентьєв, Г.Касьянов, С.Маляренко, В.Перов, В.Поляков.

Мирне Кілійського району. В селі у 1987 році була створена філія козацького осередку, який очолив В.Казаков; філія входила до складу Кілійського осередку.

Трудове Кілійського району. Філію козацького осередку (яка входила до складу Кілійського осередку) в селі очолив у 1984 році Ф.Задорожний. В програмі діяльності філії – вивчення історії заселення села задунайськими запорожцями, пропаганда військово-спортивної складової козацького виховання.

Шевченкове Кілійського району. В селі у 1986 році був створений козацький осередок, очолив його Х.Юрченко. Члени осередку зосередили свою увагу на пропаганді військово-спортивного аспекту спадщини козацтва.

Приморське Кілійського району. Родовим старшиною В.Мішковим у 1981 році в селі був створений козацький осередок, який зосередився в своїй роботі на популяризації духовної складової козацької спадщини. Активно в осередку працювали П.Іванов, К.Тарасов, І.Комендантов, В.Рогозін, І.Семенов, О.Хомутов.

 Нащадки некрасівців та запорожців - м. Ізмаїл, Ізмаїльський район - Стара Некрасівка, Муравльовка, Першотравневе.

Місто Ізмаїл В місті у 1975 році виник осередок козаків, який очолили В.Корнєв, І.Лісовий. В програмі діяльності осередку – вивчення та пропагування духовної складової спадщини козацтва. В осередку активно працювали Р.Соловйов, В.Овсянников, А.Смик, Є.Чернов.

Стара Некрасівка Ізмаїльського району. Філію козацького осередку очолив у 1974 році родовий козак В.Селезньов; філія входила до складу Ізмаїльського осередку.

Муравльовка Ізмаїльського району. В селі у 1973 році виник козацький осередок, який очолили родові козаки – Д.Макаров та Я.Тимофєєв. Осередок розвивав військово-спортивний напрямок виховання козака та робив наголос на духовному вихованні особистості. Активно працювали в осередку В.Колодєєв, В.Буркін, Пета Кірганський.

Першотравневе Ізмаїльського району. У 1976 році було створено філію козацького осередку, який очолив родовий старшина П.Волощук; філія входила до складу Ізмаїльського осередку.

Програми діяльності козацьких осередків Буджаку в 1973-1987 роки практично не мали чіткого ідеологічного спрямування, зосереджуючись на мистецькому та військово-спортивному напрямку й лише некрасівці ще й на духовному (старовірство). Після 1983 року виникає більш-менш організована мережа козацьких осередків, яка, проте, не мала єдиного центру керування. Кожен осередок працював автономно, проте дії вже намагалися координувати.

Українське Задністрове Вільне козацтво. Спочатку мистецько-культурні нелегальні, напівлегальні та легальні козацькі гурти трансформуються в аморфну мережу неструктурованих та слабо структурованих осередків, програми діяльності яких практично не мають чіткого ідеологічного спрямування, зосереджуючись на мистецькому та військово-спортивному напрямку й лише некрасівці ще й на духовному (старовірство). Згодом виникає більш-менш організована мережа козацьких осередків, що пов’язано із «перебудовою» та налагодженням контактів із зарубіжними козацькими організаціями Європи та Америки. Мережа ця не мала єдиного центру управління. Ініціаторами створення осередків, як правило, виступали родові старійшини та козацька молодь: нащадки мазепинців та запорожців - м. Білгород-Дністровський (М.Русін, М.Бевз), Білгород-Дністровський район - Старокозаче (О.Кочубинський) Петрівка , (В.Негода), Переможне-Папушойя (В.Сергєєв), Турлаки (С.Федоров), Стара Царичанка (Г.Городецький), Нова Царичанка (С.Стеценко); нащадки запорожців та некрасівців - Кілійський район - Кілія (Л.Суворов, І.Малий), Вилкове (Л.Соколов, М.Маковецький), Мирне (В.Казаков), Трудове (Ф.Задорожний), Шевченкове (Х.Юрченко), Приморське (В.Мішков); нащадки некрасівців та запорожців - м. Ізмаїл (В.Корнєв, І.Лісовий), Ізмаїльський район - Стара Некрасівка (В.Селезньов), Муравльовка (Д.Макаров, Я.Тимофєєв), Першотравневе (П.Волощук).

Вибух в Чорнобилі неначе освітив дійсний загрозливий стан речей не лише з довкіллям, але й з національною культурою, мовою, суспільною мораллю, самім майбутнім нації. Це спонукало до активних дій творчу інтелігенцію – розгорнулися широкі дискусії щодо захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини в повному обсязі, а вже потім щодо «відновлення історичної правди», подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарчого життя в руслі гасла «більше демократії – більше соціалізму»; культурі було поставлено діагноз – неповноструктурність як наслідок трьохсотлітньої бездержавності. Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої чи просто неопублікованої художньої, наукової, політичної літератури минулих років, а також культурного доробку діаспори, у тому числі щодо козацтва. Виникали численні незалежні театри-студії, мистецькі угрупування поза традиційними творчими спілками, вийшла з «підпілля» й швидко почала завойовувати популярність молодіжна субкультура, особлива музична; почалося запровадження нових, «госпрозрахункових» засад роботи закладів культури (й освітніх установ) та перехід на «нормативний метод» фінансування витрат (обрахування необхідних коштів не за «залишковим» принципом, а на підставі «науково визначених» норм забезпечення населення певними закладами й послугами та норм фінансових і матеріальних витрат на це забезпечення працював я тоді вже директором й перед початком фінансового року - в грудні – обчислював необхідну кількість коштів для функціонування моєї школи та подавав розрахунки до райвно, але коштів завжди не вистачало - В.Тимофєєв). Економіка та освітньо-культурна сфера залишалися під державним контролем й керувалися командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами додаткового фінансування залишалися державний та місцевий бюджети; непослідовні та половинчасті реформи стали каталізатором глибокої кризи, що віддавна назрівала; «деградація культури» - занепад державно-комунальної культурно-освітньої інфраструктури, яку вже не стримував партійний контроль.

У березні 1990 року відбулися «майже вільні» вибори до Верховної Ради УРСР (я – В.Тимофєєв - тоді навчався на трьохмісячних курсах резерву керівник кадрів освіти в Київському Центральному інституті удосконалення учителів й голосував за Л.Скорик – непослідовну радикалку-РУХовку; голосування проходило тоді за місцем проживання); майже 100 місць із 450 дісталися демократичним кандидатам; на порядок денний вийшли ідеї та гасла національно-демократичні – культурного відродження як необхідної умови відродження національної (зокрема козацької), створення суспільних умов для досягнення Україною незалежності, вирішення проблеми державного статусу української мови, повернення історичної державної символіки, відновлення «національних» церков – автокефальної православної та греко-католицької. Тоді ж я – В.Тимофєєв - познайомився із київськими козаками. Починається Розбудовний етап розвитку Буджацького козацтва – створюються неформальні та формальні козацькі громадські організації, активізується їх діяльність.

Вільне козацтво. Українське Вільне козацтво.

Козацьке земляцтво Болгарії. 

Задунайська Січ Українського Задністрового козацтва (в минулому філія Українського Національного Козацького товариства) була відновлена в травні 2013 року. Отаманом було обрано Д.Гнатенка (до цього були керівниками Д.Гулай, Ф.Жеребко, Колесниченко, Ф.Полтавців). Як філія УНКТ вона в свій час розкололася на ряд груп й перестала їснувати. Культурно-освітня діяльність філії виявлялася в організації та участі у товариських вечірках, концетрах, святкових академіях, літературних вечорах, заходах, присвячених дню народження та роковинам смерті Т.Шевченка, світським (болгарським й українським) і церковним святам (Різдво, Пасха, Трийця, Покрова тощо). Співав український чоловічий хор (близько 40 осіб) під орудою І.Орлова. Сьогодні це вокальний колектив "Задунайська Січ". В долині річки Ахелой розташовувалась Бургаська Січ. Організація підтримує зв'язки із українськими козаками. 

Некрасівська козацька громада липован-старовіров. Некрасівську козацьку громаду липован-старовіров Задністрового козацтва (с.Казашко-Варна, с.Татариця-Сілістра, союз козаків міста Олена-Велико-Тирново, СКО "Свято-Пантелеймонівська Софійська козача станиця" - Софія) було створено в травні 2013 року. Отаманом було оьрано І.Авутова. Організація підтримує зв'язки із російськими козаками.

Болгаро-український козацький союз. Болгаро-український козацький союз було засновано в жовтні 2011 року після довгих перемовин із десятками українських козацьких організацій та ретельної перевірки – за основу було обрано Українське Реєстрове козацтво. Отаманом обраний Х.Георгієв Бояджієв. Перша церемонія посвяти в козаки Болгарії пройшла в м. Бургас у храмі Св. Миколая На даний час БУКС охоплює всю територію Болгарії. Створено й Молодіжну організацію. Після дипломатичної роботи та відряджень у Європейських державах БУКС має своїх представників.

Асоціація болгаро-українського козацтва. Асоціація болгаро-українського козацтва заснована в  листопаді 2014 року. Отаманом було обрано В.Найдьонова, старшиною В.Галабова, К.Цветанова. Перша посвята в козаки пройшла в Благоєвграді. Організація підтримує ідеологічні, духовні та моральні принципи українських козаків й зосереджує зусилля на відродженні і підйомі болгарського національного духу і величі болгарського народу. Створені спортивна база, козацький табір, проводяться фестивалі.

Молодіжна фундація "Мати Україно" (Софія) та кінна база "Аспарух" заснована в жовтні 2013 року. Керівники Ю. та Я.Батурови, К.Паньковський, А.Якімова. Мета організації – відтворення прогресивних українських козацьких та болгарських хайдукських традицій, патріотичне виховання молоді.

Нащадки козаків із Румунії (запорожці, некрасівці). Козацьких організацій в Румунії не існує – відношення влади й румунського населення до козацтва негативне. Існують громадські організації: а) українців – Союз українців Румунії, Демократичний союз українців Румунії, Національний форум українців Румунії, які проводять культурно-мистецькі заходи; б) росіян – Громада росіян-липован Румунії, мета якої – підтримка російського духу в старообрядницькому середовищу.

Нащадки козаків із Молдови (запорожці, некрасівці).

Придністровський курінь Задністрового козацтва. Придністровський курінь Задністрового козацтва було створено в квітні 2011 року. Отаманом було обрано І.Ніколаєва. Організація підтримує зв’язки із Придністровськими козаками.

Нащадки козаків із Гагаузії.

Окремий Гагаузький курінь "Комур Ат" Задністрового козацтва. Гагаузький курінь Задністрового козацтва було створено в листопаді 2010 року. Отаманом було обрано С.Крістіогло. Курінь підтримував стосунки із козаками Гагаузії. Було проведено традиційні гагаузькі свята Касим (виступ фольклорного ансамблю «Седеф» з Бешалми), Курбан та ін., міжнародна педагогіча конференція з питань козацької педагогіки (Комрат-Білгород-Дністровський, Гагаузія-Білгород-Дністровщина); круглий ствіл з питань співпраці педагогів України, Туреччини, Гагаузії у справі патріотичного виховання гагаузької молоді та ін.

Об'єднання "Козацтво Гагаузії". Об'єднання "Козацтво Гагаузії" було створено в березні 2013 року, його очолив депутат Народних Зборів Гагаузії Іван Мардарь, який отримав від Союзу козаків Росії звання генерал. Ще декілька активістів нового руху стали козацькими полковниками (Василь Нейковчен - прес-секретар руху "Нова Гагаузія"). Полковник Телеш став відповідальним за організацію народного козацького руху в Гагаузії. Прес-служба "Козацтва Гагаузії" заявила, що необхідно "Батьківщину захищати". Об'єднання підтримує зв'язки із російськими козаками.

ІІ. 1988-1991. ЕТАП "РОЗБУДОВНИЙ". Створюються неформальні легальні козацькі гурти в Адамівці - осередок Задністрового козацтва (В.Тимофєєв, В.Гуцан, В.Гончаров, Д.Завацький, А.Редько), в місті Білгороді-Дністровському - Буджацький осередок-Буджацька Січ (І.Деордиця, Б.Устименко, Д.Георгієш, В.Мисюк, О.Зуєв) та Задністровий осередок (А.Токарєв, М.Слєпухін, Ю.Корнєв, В.Кучер), в Білгород-Дністровському районі - Задністрова паланка (Л.Городецький, Є.Костецький, П.Білоусенко, А.Берлізов, Г.Марин, Д.Серцевич, Ф.Панаїт, Ю.Денисов; козаки-задністровці беруть участь у святкуванні 500-річчя Запорозького козацтва, Дня козаків Півдня Бессарабії; видається регіональна газета "Козацький вісник" (В.Тимофєєв), яка розмножувалась під копірку.

Осередок Задністрового козацтва - Адамівський Осередок Козацтва.

Буджацький осередок - Буджацька Січ - Буджацьке Січове козацьке військо.

Задністровий осередок - Задністрове земляцтво.

Задністрова паланка - Білгород-Дністровська паланка - Білгород-Дністровське міжрайонне козацьке товариство пасічників - Білгород-Дністровське міжрайонне паланкове козацьке товариство.

Святкування 500-річчя Запорозького козацтва.

День козаків Півдня Бессарабії.

Регіональна газета "Козацький вісник" (1991-1998, 1998-2015).

ІІІ. 1992-1995. ЕТАП "ПЕРЕХІДНИЙ". Створюються неформальні та формальні козацькі громадські організації, активізується їх діяльність - Буджацьке Січове козацьке військо (І.Деордиця, кн В.Долгорукий-Аргутинський, Б.Устименко, О.Ступак, М.Вітряк, В.Бойчев, О.Зуєв, В.Мисюк, О.Черв'як, В.Воробйов, М.Скляренко, Г.Мельниченко), Білгород-Дністровська паланка (Л.Городецький, Є.Костецький, П.Білоусенко, А.Берлізов, Г.Марін, Д.Серцевич, Ф.Панаїт, Ю.Денисов, П.Смаглій, В.Тимофєєв, Є.Хоменко, І.Хоменко, А.Майстро, В.Якименко, Г.Римський), Задністрове земляцтво Всесвітньої спілки козаків (М.Слєпухін, Ю.Корнєв, А.Токарєв, Ю.Ломовцев, В.Кучер, Г.Антонов, О.Некрасов, С.Пронін, Г.Глущенко, Є.Дмитренко, Ю.Харчук), Адамівський Осередок Козацтва - Адамівський курінь Задністрового козацтва - добровільна козацька дружина з охорони громадського порядку (В.Тимофєєв, А.Редько, В.Гончаров, В.Гуцан, Д.Завацький, М.Маринеску, А.Кульчицький, Ю.Ніколайчук, В.Рибальченко, О.Чеботюк, В.Тимофєєв-молодший, Р.Куліков, О.Козаченко, І.Одорожа, В.Білоус, Ф.Козубенко, В.Козубенко, Ю.Лавриненко, С.Подолько, В.Деревенча, Д.Лазуренко, Ф.Макаренко, С.Макаренко, С.Редько, О.Харченко, І.Гамар, А.Антонюк, І.Даниленко), що за основу роботи обрав Чотирнадцятирік (Козацький звичаєвий кодекс, який грунтується на заповідях некрасівців, мазепинців і запорожців) та Кодекси буття Українського козацтва; починається робота із вивчення козацької виховної спадщини в Білгород-Дністровському училищі Південноукраїнського державного педагогічного університету (В.Юрченко, В.Лобанова, О.Виштак, І.Головань); видаються три частини збірки "Козацтво" (В.Тимофєєв), що слугувала козакам Буджаку за довідник. Газету "Козацький вісник" розмножували у копір-центрі "Ксерокс" СП "Петрекс".

Чотирнадцятирік (Козацький звичаєвий кодекс).

Кодексти буття Українського Буджацького козацтва.

Білгород-Дністровське педучилище.

Збірка "Козацтво".

Копір-центр "Ксерокс" СП "Петрекс". Ство

ІV. 1996-1999. ЕТАП "РЕЄСТРОВИЙ". Проходить державна реєстрація козацьких громад та козацьких дружин - Адамівська козацька добровільна народна дружина, створюються нові козацькі організації - Білгород-Дністровське міжрайонне козацьке товариство пасічників, згодом Білгород-Дністровське міжрайонне паланкове козацьке товариство (Л.Городецький, А.Берлізов, В.Тимофєєв, П.Білоусенко, І.Денисів, І.Тищенко, Ф.Панаїт, А.Миряков, М.Савчин, Я.Арезда, Г.Марин, Д.Серцевич, Ю.Денисів, М.Скляренко, М.Дейна, І.Лісіцін, В.Тимофєєв-молодший, В.Гуцан, Л.Гречко, Д.Завацький, І.Гамар, А.Майстро, В.Якименко), Білгород-Дністровський міський козацький Кіш (М.Скляренко, О.Царенков, В.Гавриленко, О.Мица, С.Горлачов, В.Бойчев, Б.Устименко, М.Дейна, Б.Вітряк), Саратське районне козацьке товариство (С.Іванов), Ізмаїльський міський курінь "Наливайко" (А.Гриченко), Татарбунарське районне козацьке товариство (О.Гусаренко); залучаються козаки до співпраці із владою; створюється козацький духовий оркестр (С.Радченко); створюються школи козацько-лицарського виховання та джурові осередки в школах - Долинівська Січ (Т.Тома, М.Долгошеєнко, Т.Молчанова), Старокозацька та Молозька Січі (І.Лісіцін), Миколаївсько-Новоросійська Січ (В.Фоменчук, Г.Настаченко), Адамівська Січ (В.Тимофєєв, П.Лавриненко, В.Гриценко, С.Тимофєєва-молодша, В.Вронська, Н.Галицька, К.Граждан, Р.Буравицька, І.Корженко), Випаснянська №1 Січ (В.Гавриленко); видається регіональна газета "Козак" (В.Тимофєєв) із додатками "Козача", "Леля", "Джура", "Дана", "Молодик", "Берегиня".

Адамівська козацька добровільна народна дружина.

Білгород-Дністровський міський козацький Кіш.

Саратське районне козацьке товариство.

Ізмаїльський міський курінь "Наливайко".

Татарбунарське районне козацьке товариство.

Духовий оркестр.

Долинівська Січ (школа).

Старокозацька Січ (школа).

Молозька Січ (школа).

Миколаївсько-Новоросійська Січ (школа).

Адамівська Січ (школа).

Випаснянська №1 Січ (школа).

Газета "Козак" з додатками "Козача", "Леля", "Джура", "Дана", "Молодик", "Берегиня".

V. 2000-2005. ЕТАП "УСТАНОВЧИЙ". Створюються міська та районна Координаційні ради з питань розвитку козацтва при голові райдержадміністрації (П.Ігумнов) та міському голові; затверджуються районні та міські заходи із розвитку козацтва (2002-2005); створюються джурові осередки в школах - Турлацька Січ (Т.Тодорова, В.Чумаченко, Л.Коваленко), Вигінська Січ (В.Біленко, О.Вдовиченко, А.Берлізов, М.Поліщук); до співпраці із козацтвом залучаються хор української народної пісні "Мрія" (І.Зорило), ансамбль української народної музики "Веселка" (М. та В.Нікіруй), ансамбль української народної музики "Гроно" та гурт "Русичі" (Б.Нікіруй), народна хорова капела - пошуково-дослідницький фольклористичний гурт "Алкалія" Будинку культури с. Старокозаче  (В.Вареник); створюються нові козацькі організації - Осередок молодих козаків, 1-й Окружний полк ім. П.Орлика (О.Царенков, М.Врублевський, В.Воробйов, В.Єремєєв, П.Лабунець, І.Мамонтов, С.Ковалів, М.Скиба), Окремий курінь ім. С.Білого (П.Городниченко, Ю.Сокорєв, О.Сокорєв), курінь Віська Запорозького (М.Возний, В.Жуковський, В.Лесін), Монашівська сотня (В.Ткаченко, В.Парпалак), Білгород-Дністровський районний осередок ЧКЗ (В.Білоус, О.Яровий), Болградське районне козацьке товариство (В.Копитін), Арцизське козацьке товариство (І.Павлов), Кілійське районне козацьке товариство (О.Бойченко), Кілійське районне козацьке товариство УРК (М.Сокольников), Кілійський районний осередок Соборного козацтва України (А.Палій), Ізмаїльський районний осередок Придунайсько-Ізмаїльського козацького товариства (Ю.Закіров), Ізмаїльське районне козацьке товариство (С.Желязков), Ізмаїльський міський козацький клуб школярів, Придунайська Січ (М.Деревенча), Ізмаїльська паланка козацтва Запорозького (М.Підіпригора, В.Ромащук), Бессарабський полк УРК (В.Поправко), КЮМІР "Шквал" (В.Тимофєєв), Задністрова Січ (В.Тимофєєв, В.Смаковський, В.Лукашевський, М.Дейна, О.Царенков, В.Єремєєв, Б.Устименко, В.Тимофєєв-молодший, І.Лелеченко, О.Черв'як, В.Павлюк, Ю.Щербина, А.Кривенко, М.Скибенко), Жіноча громада (Л.Горлачова, Ю.Шинкаренко), військово-спортивний клуб "Патріот" (В.Гавриленко), клуб "Козачка" (Л.Васелінга), районна "Молода Січ"; створюються козацькі духовні громади - Свято-Рівноапостольського-Кн.Володимира-Білгород-Дністровська, Свято-Покровська-Білгород-Дністровська, Свято-Казанська-Адамівська (всі - о.Микола); Берегині-майстрині створюють козацькі прапори - Білгород-Дністровської паланки (Л.Саранді), Адамівської Січі (М.Худа), Задністрової Січі (Г.Лукашевська), 1-го Білгород-Дністровського полку (Л.Саранді); буджацькі козаки беруть участь у Помаранчевій революції; видаються газети "Річ про Адамівську Січ", "Річ про Буджацьку Січ" (В.Тимофєєв); друкується двадцятитомник "Архіви козаччини Задністров'я" (С.Тимофєєва-молодша, В.Тимофєєв).

Міська Координаційна рада з питань розвитку козацтва.

Районна Координаційна рада з питань розвитку козацтва.

Заходи та програми з розвитку Українського козацтва в районі та місті.

Турлацька Січ (школа).

Вигінська Січ (школа).

Хор української народної пісні "Мрія".

Ансамбль української народної музики "Веселка".

Ансамбль української народної музики "Гроно".

Фолк-гурт "Русичі".

Народна хорова капела - пошуково-дослідницький фольклористичний гурт "Алкалія".

Осередок молодих козаків.

1-й Окружний полк ім. П.Орлика.

Окремий курінь ім. С.Білого.

Курінь Війська Запорозького.

Монашівська сотня.

Білгород-Дністровський районний осередок ЧКЗ.

Болградське районне козацьке товариство.

Арцизське козацьке товариство.

Кілійське районне козацьке товариство.

Кілійське районне козацьке товариство УРК.

Кілійський районний осередок Соборного козацтва України.

Ізмаїльський районний осередок Придунайсько-Ізмаїльського козацького товариства.

Ізмаїльське районне козацьке товариство.

Ізмаїльський міський козацький клуб школярів.

Придунайська Січ.

Ізмаїльська паланка козацтва Запорозького.

Бессарабський полк УРК.

КЮМІР "Шквал".

Задністрова Січ.

Жіноча громада.

Військово-спортивний клуб "Патріот".

Клуб "Козачка".

Районна "Молода Січ".

Свято-Рівноапостольського-Князя-Володимира_Білгород-Дністровська козацька духовна громада. Свято-Покровська-Білгород-Дністровська козацька духовна громада. Свято-Казанська-Адамівська козацька духовна громада.

Берегині-майстрині.

Помаранчева революція.

Газета "Річ про Адамівську Січ".

Газета "Річ про Буджацьку Січ".

Дванадцятитомник "Архіви козаччини Задністров'я".

VІ. 2006-2010. ЕТАП "ПРОГРАМНИЙ". Затверджуються районні програми розвитку Українського козацтва на 2008-2010 роки та Патріотичного гарту молоді на 2010-2012 роки; створюються районна Рада керівників громадських організацій козацького спрямування (В.Тимофєєв) та районна Координаційна рада з підтримки розвитку Українського козацтва (П.Ігумнов); за Буджацьким козацтвом закріплюється священик Святопокровського храму с. Переможне (о.Андрій); реалізуються проекти "Козак-лідер-2007" та "Козацька громадська рада-2010"; святкується 20-тиріччя Задністрової Січі; проводяться виїзди делегації козаків на Ради в Київ, Конотоп, Тернопіль, Єнакієво, на Хортицю; створюються Шабівський (О.Росомаха, М.Скибенко, Г.Хохлачов), Гагаузський (С.Крістіогло), Затоцький (Б.Шевчук), Придністровський (І.Ніколаєв), Переможненський (В.Шефер) та Адміністративний (В.Каланжов) курені, районна громада Берегинь (С.Петрівно); створюються джурові та данові осередки - Випаснянська №2 Січ (А.Кривенко), Салганська Січ (О.Тиханська), Великомар'янівська Січ (М.Чороба); відновлюється діяльність джурових і данових осередків - Вигінська Січ (О.Вдовиченко), Старокозацька Січ (Ю.Щербина); створюються нові осередки - Баштанівська Січ (О.Мамчур), Михайлівська Січ (М.Шевченко), Ізмаїльська  районна організація УКВ, Ізмаїльське об'єднання громадян "Козацький спадок"; працюють у Малій Академії наук (МАН) педагоги-керівники учнівських проектів з історії та сучасного стану Українського козацтва: А.Рубанович (Сергіївська школа, учні - В.Козак), А.Галинська (Білгород-Дністровська №4 школа, учні - В.Соловенко), Ю.Федьків (Білгород-Дністровський районний ліцей "Пріоритет", учні - Н.Пак), В.Корінь (Білгород-Дністровська №11 школа, учні - М.Базиленко) та ін.; створюється гурт "Отаман та Берегиня" (В.Тимофєєв), ансамбль "Кредо" (Л.Царевська); створюються видавництва "СПД СП" (згодом "Отаман", "Гетьман"); видаються газети "Річ про Січ", "Козацтво Задністров'я", "Козак Задністров'я" - "Січ", "Козак Задністров'я" (В.Тимофєєв), друкується дев'ятитомник "Сучасне козацтво Південноукраїнського Задністров'я" (В.Тимофєєв), створюються Інтернет-сайти козаків Задністров'я.

Святопокровський храм в Переможному.

Проект "Козак-лідер-2007".

Проект "Козацька громадська Рада-2010".

20тиріччя Задністрової Січі.

Шабівський курінь.

Гагаузський курінь.

Затоцький курінь.

Придністровський курінь.

Переможненський курінь.

Адміністративний курінь.

Районна громада Берегинь.

Випаснянська №2 Січ (школа).

Салганська Січ (школа).

Великомар'янівська Січ (школа).

Баштанівська Січ (школа).

Михайлівська Січ (школа).

Ізмаїльська районна організація Українського Вільного Козацтва.

Ізмаїльське об'єднання громадян "Козацький спадок".

Гурт "Отаман та Берегиня".

Ансамбль "Кредо".

Видавництва "СПД СП", "Отаман", "Гетьман".

Газета "Річ про Січ".

Газета "Козацтво Задністров'я".

Газета "Козак Задністров'я" - "Січ".

Газета "Козак Задністров'я".

9-титомник "Сучасне козацтво Південноукраїнського Задністров'я".

Перші Інтернет-сайти козаків Буджаку.

VІІ. 2010-т. ч. ЕТАП "СУЧАСНИЙ". В жовтні 2010 року козацькі організації об'єдналися в Асоціацію козацьких товариств Буджаку (АКТ) - Українське Буджацьке козацтво (УБК). Отаманом-координатором було обрано В.Тимофєєва. До Ради Старшини (згодом Ради Отаманів) увійшли 12 (згодом 14) козаків; обрана Рада Старійшин; затверджена Концепція Програми розвитку УБК, проведено заходи з покращання уматеріальної бази АКТ Буджаку, налагоджується взаємодія із священниками храмів Святої Покрови та ін. району (храмів козацьких станиць). Затверджуються регіональні програми Розвитку Українського козацтва на 2011-2015 роки, Патріотичного виховання дітей та молоді на засадах козацького лицарства "Патріот" на 2013-2015 роки; оновлюється регіональна Рада керівників громадських організацій козацького спрямування (С.Петренко); створюються Ренійське козацьке тоаприство (В.Рені), Тарутинське козацьке товариство (К.Тарута), Бритівська Січ (В.Савчук, О.Данилюк, В.Ковпак, К.Волкова), Переможненська Січ (Т.Римська), Петрівська Січ (Л.Васелінга ), Школа Старшини (Отаманів) УБК (О.Соколов), Навчально-методичний центр УБК (А.Правець), Характерницький (В.Коренев), Чорноморський навчально-оздоровчий (О.Ступак), Каролінобугазський (М.Завойчинський), Випасненський (В.Молчанов), Депутатський (С.Кравченко) курені, Татарбунарська районна організація УКВ, Білоліська Січ, Михайлівський (Саратський) окремий козацький полк, Болградське районне товариство УВК, Вилковське міське козацьке товариство УРК, Вилковське міське козацьке товариство УВК, Ізмаїльський окремий козацький полк, Асоціація навчально-виховних закладів УБК, готуються документи щодо створення козацького училища, працюють Колегія радників отамана УБК, Штаб УБК, Суд Честі УБК, Науково-методична рада УБК, Добровільна дружина УБК; буджацькі козаки беруть участь у подіях Євромайдану (Революції Гідності), захищають Батьківщину на сході України (АТО), починають формувати архівний фонд документів козацьких організацій Буджаку (у складі Об'єднаного архівного фонду Р-8243 "Козацькі товариства Одещини" Держархіву Одеської області Національного архівного фонду України), беруть участь у роботі Науково-методичної ради Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України (Т.Чухліб), Ради Старійшин та Ради Засновників Організацій Українського Козацтва (В.Литвин, І.Козар), Ради Козацьких Отаманів України (А.Грива), Центру патріотичного виховання (Ю.Мельничук), Всеукраїнських та міжнародних конференціях з питань куозацької педагогіки (Ю.Руденко, Ю.Мельничук), комунальної установи "Білгород-Дністровський міський центр соціального обслуговування" (З.Пащенко), зустрічах з козаками зарубіжжя (Болгарія-Софія, Туреччина-Стамбул, Румунія-Тулча, Молдова-Комрат, Придністров'я-Рибниця, Старовірство-Липованство-Муравлянка), в проведенні шкільних, міських, районних, обласних етапів козацьких ігор - "Козацькі забави", "Козацькі розваги", "Козацький гарт", "Козацькі звитяги", "Сокіл-Джура", Великих козацьких рад - в Києві, Західній та Східній Україні, Хортиці, в акціях ГЖО "Червона калина" щодо Калинового гаю; представники УКБ входять до складу Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України, Координаційної ради з питань розвитку козацтва в Україні при Міністерстві оборони України; до козацтва висвячується творчий колектив "Днестр" (С.Ростікова) та знані в Буджаку люди - В.Чорнолуцький, С.Б.Кравченко, В.Орлова, Д.Корчагіна, С.Петренко, Д.Чолак, Є.Пітюков, В.Молчанов, А.Токаренко, Б.Бойко, Г.Золотар, Б.Деренжі, С.Батін, А.Чередниченко, О.Полещук, С.Короленко, А.Царук, М.Салій, С.Майстро, О.Садовський, Л.Попова, Т.Римська, В.САвчук, Т.Браткевич, Н.Фоменко, М.Адиров, Г.Трегубенко, А.Трегубенко, Г.Клоченко, С.Макаренко, В.Ковпак, К.Волкова, А.Кожухаренко, Л.Гусько, С.В.Кравченко, О.Шевчук, Л.Чекмарева, І.Параденко, К.Ткаченко, Г.Агафонова, А.Павленко, С.М.Кравченко, А.Задорожний, О.Ростіков, Т.Демченко-Козланюк, Г.Руссу, Ю.Леванюк, І.Кутова, О.Кобзар, А.Кольцов, С.Козубенко, Ю.Кутовий, Л.Муржа-Ромащук, Л.Гейченко, І.Цуркан, Г.Холостенко, В.Гловацька, Г.Архипенко, Т.Кузаконь, З.Пащенко, Л.Гребенюк, В.Малінська та ін.; друкуються багатотомники "Архіви козаччини Буджаку", "Архіви козаччини Одещини", енциклопедія сучасного козацького руху "Лицарі України" (С.Ушанова, В.Тимофєєв), конволют "Час виховувати лицарів" (В.Тимофєєв, С.Ушанова); створюються нові Інтернет-сайти УБК, що висвітлюють діяльність організацій Буджацького козацтва в ХХІ столітті; продовжується видання козацького часопису "Річ про Буджацьку Січ" (В.Тимофєєв), інших книг та публікацій про Українське Буджацьке козацтво, затверджується Програма розвитку українського козацтва на 2016-2020 роки та ін.

Українське Буджацьке козацтво - Асоціація козацьких товариств Буджаку.

Рада Старшини (Рада Отаманів) Українського Буджацького козацтва.

Рада Старійшин Українського Буджацького козацтва.

Концепція програми розвитку Українського Буджацького козацтва.

Матеріальна база Асоціації козацьких товариств Буджаку.

Храми Святої Покрови Білгород-Дністровщини.

Ренійське козацьке товариство.

Тарутинське козацьке товариство.

Бритівська Січ (школа).

Січ - школа національно-патріотичного виховання на засадах козацького лицарства - Час виховувати лицарів - Після нас не буде нас, а справи залишаться.

Переможненська Січ (школа).

Петрівська Січ (школа).

Школа Старшини (Отаманів) Українського Буджацького козацтва.

Характерницький курінь.

Чорноморський навчально-оздоровчий курінь.

Каролінобугазський курінь.

Випасненський курінь.

Депутатський курінь.

Татарбунарська районна організація УКВ.

Білоліська Січ "Буджак" (школа).

Михайлівський (Саратський) окремий козацький полк ("Чумацький шлях", "Сузір'я".

Болградське районне товариство УВК.

Вилковське міське козацьке товариство УРК.

Вилковське міське козацьке товариство УВК.

Ізмаїльський окремий козацький полк.

Асоціація навчально-виховних закладів Українського Буджацького козацтва.

Козацьке училище Українського Буджацького козацтва.

Колегія радників отамана Українського Буджацького козацтва.

Штаб Українського Буджацького козацтва.

Суд Честі Українського Буджацького козацтва.

Науково-методична рада Українського Буджацького козацтва.

Добровільна дружина Українського Буджацького козацтва.

Події Євромайдану (Революція Гідності).

Архівний фонд.

Науково-методична рада Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України.

Рада Старійшин організацій Українського козацтва.

Рада Засновників Українського козацтва.

Рада Козацьких Отаманів України.

Центр патріотичного виховання.

Всеукраїнські та міжнародні конференції з питань козацької педагогіки.

Творчий колектив "Днестр".

Комунальна установа "Білгород-Дністровський міський центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг)".

Пятитомник "Архіви козаччини Буджаку".

Семитомник "Архіви козаччини Одещини".

12-томник "Лицарі України. Енциклопедія сучасного козацького руху Буджаку".

Трьохтомник-конволют "Час виховувати лицарів".

Нові Інтернет-сайти Українського Буджацького козацтва.

Часопис "Річ про Буджацьку Січ".

Книги про Українське Буджацьке козацтво.

Публікації про Українське Буджацьке козацтво.

Програма розвитку українського козацтва на 2016-2020 роки.

Громадсько-політична програма діяльності Українського Буджацького козацтва - Насущні завдання нашого руху.

 

Що є для нас українське козацтво в минулому й сучасному часі? Що ми активно відроджуємо й намагаємось використати? Чи зможе козацтво зайняти свою нішу в ХХІ столітті? Як в сучасних умовах силами громадської організації відродити тип козака-лицаря? Як згуртувати таких людей? На якій основі відроджувати козацтво? Як козацтву визначити свою роль у соціально-політичному житті сучасного суспільства?

 

 

 

Версия для печати
ЗАЛИШИТИ ПОВІДОМЛЕННЯ::КАРТА САЙТУ::КОНТАКТИ
1991 - 2017 г. г. Буджацьке козацтво
Budzak kozak
ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS